Хто не журиться, тим сумувати не треба!
Беріть свій сум за вухо, мов грізне порося,
Та підкидайте аж до неба, аж до неба!
– ось ваша задача, і пісенька вся!
Ну, а можна ще впасти, наприклад, у відчуй,
Щоб у ньому летіти в незвідану даль.
– Гей, поете, не спи: стережи і освідчуй
Рідну землю й її українську печаль;
А по-друге: нарви тих бодлерових квітів,
Що у тебе в садочку не славлять весни,
Та звільни їх, зокрема, від слів-паразитів,
Що затьмарюють мрії й засмічують сни.
Знайте: всередині – темно і щемно.
Наша провина зросла до небес.
Хто там сумує? Не треба даремно
Обмовляти філософів та поетес.
P. S. Цей вірш написала не я (і це не жарт). Автор присвячує його всім читачам клубу.
