Привіт, Маргарито. А де ти сховала місто?
Я вже облазила безліч кролячих нір,
Читала схеми гортаючи їх за змістом,
Аж тут прокинувся перший нічний вампір.
І стало лячно. Навпомацки вверх драбиною
Мене заманювали руки чиїсь, як пути.
Кудись піднявшись, стала я знов дитиною,
Ще пам'ятаючи, як то дорослою бути.
Там феї гуляли, дзвонили срібними дзвонами,
Стояли картини, в яких оживало життя
І хмари, що плачуть дощами пекучо-солоними,
І щойно покинуте кимось народжене відчуття.
Хто був нещасним, тут раптом ставав щасливим,
А той хто плакав, не знав ні болю, ні сліз,
Тут, навіть, дощі падали
теплими зливами
І, навіть, зимою втретє розквітнув ліс.
Однак на порозі дому старого, де мешкали звірі,
Самотньою квіткою чиєсь проростало зерно.
І в те зерно тут й на крихту ніхто не вірив,
І не запитував жодного разу чиє воно.
Навіть вампіри і вовкулаки його минали,
Минали і в міру тихі, перші літні громи.
Зерно достатньо швидко росло-простало,
Почало гратись з такими ж , як ми дітьми.
І я миттєво збагнула, що тут є якась таємниця.
Кинутий м'яч у руки нещадно вогнем обпік.
Зерно прокричало, що світ цей суцільна в'язниця
І хтось нас усіх на муку ось тут прирік.
Спогадом вирвались пошуки дивного міста,
У згадках заховані ніким невідкриті шляхи.
Холодним туманом перша ранкова звістка
На моїм вікні написала "живи"!
І путами пам'яті про те, як дорослою бути,
Драбиною вниз, крізь побиті нічні ліхтарі,
Крізь озера думок і відлуння чиєїсь спокути,
Я примчала назад до Землі.
Привіт, Маргарито. Годі ховати місто!
Годі ховати від світу рідне своє зерно!
Дзвінкими ударами порвалось її намисто...
А Всесвіт кричав
- Ну ж бо живи, Марго !
17.10.2019
ID:
854193
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 10.11.2019 02:29:13
© дата внесення змiн: 10.11.2019 02:29:13
автор: Анна Януш
Вкажіть причину вашої скарги
|
