*публікується повторно, з першою публікаціє сталася якась невиправна халепа
Я прокинувся вдосвіта. Вийшов на кухню. Неквапом варив каву, гортав сторінки в книжці та в мережі, поглядав на небо за вікном. На сході вже ясніло. Аж ось і птахи – спершу одна, потім друга, а далі всі решта почали пронизливо скрикували у деревах. Ще година – брязкне брама у військових через дорогу, загомонять солдати, тоді враз замовкнуть, неголосно пролунає наказ, і вулицею загупають берці. Рушили на пробіжку. Незабаром вийдуть двірники, горлатимуть і човгатимуть мітлами хвилин із двадцять, а за півгодини розпочнеться новий день. Але не раніше. Тепер ще той ранок, коли ми з містом сам на сам. А може, кожен із нас сам по собі? Не знаю; дотепер не думав про таке. Вранці я надто опікуюся тим, аби встигнути з усіма своїми справами, доки не прокинулася родина. З усіма справами, з будь-якими, навіть із тими, яких немає. З оцими останніми, врешті-решт, особливо ретельно.
Але нині справа є. І робота є, яка навряд чи гідна називатися «справами», і справа, яка цілком гідна такої назви. Треба принести кахон, віддаю малого вчитися . Кахон – це така перкусія. Втім, кого я намагаюся одурити? Перкусія? Справді? А що воно таке, та перкусія? Напевно ж мені відомо лише те, що кахон – це такий лункий, дріб’язкий, гомінливий, гупотнявий, дробітний та ще на сто різновидів стуку та грюку здатний дерев’яний ящик. По ньому стукають, лупають, гатять, його пестять і лоскочуть, а він на всі свої дерев’яні голоси відгукується. Як ти до нього, так і він до тебе. А ще до фламенок, гітаристів і всього табору навколо вогнища або у залі, коли як пощастить. Так, кахон я зустрічав на репетиціях і концертах, а ті вершники, які його сідлали (угу, на кахон сідають верхи), - ті вершники давали йому такі шпори, що здіймалися і курява, і тиск, і почуття, і овації… Отже, кахон – це такий дерев’яний ящик, типу посилкового, хіба трохи більший.
…так, мамо. Канікули, мамо. Ну, що роблять. Собак ганяють. А, ні, мала укулеле опановує. Укулеле, мамо, то така гітара мацюпусінька. Так, мамо, гітара. Чотири струни, мамо. Нащо? Ну, хоче, мабуть. А малого на кахон віддам. Що таке кахон? Ну, це…
Тим часом день розпочався, родина прокинулася. Стрілки годинника, який висить в мене за спиною, стрибнули одразу на кілька годин вперед. Час вирушати за кахоном. Недалеко, три зупинки метро. Я вирішив іти пішки. Занадто багато останнім часом я сиджу за комп’ютером, а того останнього часу також останнім часом забагато. Я скривився на тавтологію, якої свідомо не зміг оминути, та рушив. Це той випадок, коли похід у справах знайомими вулицями, на автопілоті, є святом процесу, а не результату. Я насолоджувався ходою, яку поза очі вважав сягнистим кроком індіанця у нетрях Амазонії, милувався спорожнілим на літо містом, а тим часом доходив висновку, що нині зможу й результат відсвяткувати. Музика – це ж…
…Так, мамо. Всі будуть чомусь вчитися. Так, я знаю, що ти ненавиділа музичну школу. Так, пам’ятаю, ти жодного разу не сідала за фортепіано після школи. Але це не…
Кахон зовні – справжній посилковий ящик. Таких свого часу ми з покійним дідом розібрали сотні. Він їздив по звалищах свого індустріального міста, збирав промисловий мотлох і непотріб, і видобував із нього все в господарстві цінне та необхідне, а йому, механіку та майстру від Бога, таким видавалося все. Пригадую літо, коли він щодня привозив посилкові ящики. Я мусив ті ящики розбирати: фанера окремо, планочки окремо, гвіздочки окремо. Ну, нехай фанера, хоча й найдешевша; але ж і занозиста! – дякувати Богові, тітонька моя була майстриня ті занози видобувати. Та досі не розумію, яка користь у тих гнутих гвіздочках, видобутих із ящиків; але дід заперечень не терпів і винятків не робив – ніяких і ніколи, а про гвіздочки й поготів. Дивлюся на кахон, а мені два почуття крають те, що вони зазвичай крають у таких випадках. Ми ніколи не знали наших небіжчиків так, як їх знали інші, у їхніх інших якостях, поза родинними зв’язками, поза їхніми обов’язками щодо нас. А здогадуватися про незнані нам риси та сторони дорогих мерців починаємо вже потому, запізно, коли хіба що каратися та згадувати. А потім та сама доля спіткає наших – моїх! – нащадків. Друге почуття було суто фізичне: мені знову, як колись дуже давно, коли я підробляв вантажником, зайшла під ніготь великого пальця правиці довжелезна сіра скалка. Я страждав цілий день, доки ми розвозили містом вантаж, і кожен ящик, який я тягнув із вантажівки до крамниць, видавався мені шматком розпеченого заліза, який я чомусь вперто носив голіруч. А ввечері тітка, моя мила, весела, вродлива та співуча тітка одним рухом звільнила мене від тієї скалки, і наступні миті позначилися таким блаженством, якому й дотепер годі знайти гідне порівняння. Але до чого та скалка? Ані до фанери, ані до посилкових ящиків стосунку вона не мала; а от бачу ящик, фанерний чи з дошок, і пече мені великий палець правиці, і край.
Все ж таки кахон не ящик. Якби ви побачили його, зрозуміли б, що це інструмент, і що він воліє або навіть і повеліває показати йому місто. Сягнистим кроком південноамериканського індіанця пройти весь шлях до нової домівки, ніде не затримуватися, але й не квапитися, йти зі швидкістю та поважністю, достойними високого гостя, який хоч і прибув інкогніто, а подеколи буває й засідланим, але гідності своєї ніколи не втрачав і тепер не втратив. Отже, ходімо. І ми рушили.
…Так, мамо. Звісно, мамо, село. Дід. Тобто, твій дід, мій прадід. О, так? Я не знав, що він із своїм пораненням і про курей дбав, і качани збирав, і сітки плів, і... Я ж застав його вже цілковитим інвалідом. Так, мамо, можу уявити…
(прадід шкутильгає степом понад Лиманом, видивляється серед бадилля та бур’яну загублені комбайном початки кукурудзи, складає їх у мішок, годувати курей. Деякі з тих початків загубляться у курнику, скам’яніють, я знайду їх років через тридцять або сорок і почну варити, і варитиму цілий день і цілісіньку ніч, аж допоки не прокинуся вранці поруч із згаслим багаттям і м’ятим відром обвуглених качанів)
...Так, мамо, уявляю. Так, оце саме несу кахон. Що таке кахон? Ну, це…
Тим часом моя південноамериканська сягниста хода вивела нас на магістраль, і кахон стривожено загудів. Вулицею сунули машини, забагато, як на першу суботу червня; кахон всім своїм кутастим тілом відчув цей рух і завібрував у відповідь. А вібрація – це і є звук. Із круглого отвору у спині кахону полинуло… Що? Я схилився до нього. Наче військовий оркестр на площі, і люди юрмляться навколо, піротехніка, в повітря здіймаються вогняні кулі, багато, десятки, сотні куль, це ж фієста, заради неї не шкодують ані себе, ані піротехніки. На світлофорі ввімкнулося червоне світло, і потік автівок зупинився. Оркестр завмер. Вітер прибив усі вогняні кулі до землі. Спалахнуло зелене, і всі двигуни разом набрали оберти, а крайньою правою смугою із видовженим А промайнула чорна тінь, ревучи чимось турбованим, або й бітурбованим. Кахон відреагував миттєво: бики мчать вулицею до арени. Юрма біжить щодуху. Нараз глядачі в один голос закричали. Просунувши голову між дощок, я побачив, як бики забігають з вулиці в довгий прохід. Вони бігли швидко й наздоганяли юрму. Вулиця спорожніла, кахон замовк, наче й не було щойно ані биків, ані юрми. Ми знову неспішно крокували містом, роздивляючись місцеві пам’ятки архітектури, ось, наприклад, зверніть увагу, перепрошую, якщо ваша ласка, пане, ось це – костьол…
Аж тут асфальт закінчився, далі вулиця була брукована, і нагодилося десятків зо два автівок, екскаватор і бульдозер. Кахон тільки на те й чекав. Фієста сунула суцільним потоком. Музика на вулицях не вгавала ні на мить. Гуркотіли барабани, завивали дудки. В кафе чоловіки, вчепившись руками за край столу чи обнявши один одного за плечі, співали грубими голосами. Та щойно повз нас промайнула та закінчилася навала моторного гармидеру, кахон перепитав про костьол, а я пояснив.
…Так, мамо, всього ж раз за все життя людина ходить до школи. Варто ходити в хорошу, а ліпше в найкраще. Не знаю, мамо…
Та відтепер, коли наш шлях вів нас із кахоном уздовж брукованої вулиці, події розгорталися з шаленою швидкістю. Щойно до нас наближалася чергова порція автівок, кахон забував про екскурсію та повертався до свого. Бик задер хвоста, кинувся, і Ромеро, прикипівши до місця стуленими ногами, повів бика плащем навколо себе. Вологий, важкий від піску плащ розправився, мов вітрило, й Ромеро завершив оберт, весь час тримаючи його перед самою мордою бика. Він зробив чотири оберти-вероніки й скінчив напівобертом — завів бика собі за спину, а тоді, перекинувши плащ через руку й узявшись другою рукою під бік, рушив назустріч оплескам, а бик завмер, дивлячись йому в спину — дивлячись, як віддаляється його спина. Публіка вимагала, щоб бика замінили. Вона зчинила страшенний галас.
Книгарня, прошу пана, планетарій, олімпійська арена… - та найменший сторонній звук повертав кахон і мене разом із ним до справи. О, так, це і була справа цього дня, свято неймовірного процесу і надзвичайного результату! І волів би я знати, чи знав кахон про той процес і результат наперед: адже у вирішальну мить, коли шпага Ромеро ввійшла бику між лопаток, і то був кінець, і арена мала би вибухнути воланнями і оплесками – саме в цю мить чорний «пассат» наздогнав червону «хонду». Удар був такий потужний, що пассатові фари повилітали з очниць і впали на асфальті далеко попереду від місця зіткнення. Той удар остаточно вивільнив приховану в кахоні арену, і вона тепер шаленіла на всі його… ні, всі свої різнобарвні голоси, гупала ногами, свистіла, кричала, надривала горлянки, напинала жили на скронях і шиях, святкувала перемогу та життя чи поразку та смерть…
…Так, мамо. Я казав тобі, мамо. Кахон, мамо, це посилковий ящик, фанерний. Тими ящиками іспанці розсилають світом фієсту. Що? Фієсту!
01-02.06.2019
*У тексті використано цитати з роману Ернеста Гемінґвея "І сходить сонце (Фієста)" у незрівнянному перекладі Мара Пінчевського, який навчим мене любити Гемінґвея (за виданням: Київ, в-во «Вища школа», 1985, знайденим на лаві в парку)
Малюнок: Paul Cox. Pamplona
ID:
850423
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.10.2019 09:02:24
© дата внесення змiн: 05.10.2019 09:02:24
автор: Максим Тарасівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
що за пам‘ять?
