Тому на шлях так важко нам ступити,
Тому в лещатах снулої тюрми
Покірно так даєм себе душити,
Бо первозданність вже забули ми.
Круговороти та стереотипи,
Немов заведені, із кола ні на крок.
А вічне сяйво квітнучої липи –
Сміється знов і лине до зірок.
А що, коли насмілитися вийти
За межі рейок та тісних орбіт?
А що, коли згадаєш врешті, чий ти,
Кому свого життя довіриш звіт?
Та ми воліли б спати, а не жити.
Тому на шлях так важко нам ступити.
1.6.1995