Я просто хотів бути поруч.
Ходити з нею вечірнім містом,
сидіти на лавці, де годинник спить,
дивитись, як вона сміється,
бо навіть мовчання з нею - це найкраща розмова.
Я - студент. У мене книги, графіки, день за днем.
У неї - інша країна, інші вулиці, інше небо.
Нас розділила не зрада, не час, а доля -
вона розірвала наші дороги,
та я все ще вірю.
Бо Надія ще в мені.
Не як слово, а як вогонь, що горить у темноті,
що дає сили пройти без неї,
через ночі, коли все, чого бракує: це її присутність.
І, хай розділені кордонами,
є в мені щось, що не розділити -
ні часом, ні відстанню.
Це спокійне “надіюся”…
Що доля, яка нас розвела -
все ж не забула дорогу назад...
Кожен день веде у тінь мовчання,
де серце звично німіє від втрати.