Колись у мого маленького синочка була велика мрія. Йому дуже
хотілося мати маленьке кошенятко. Ми часто їздили в село. Мені не
дуже зручно було заводити таке хазяйство. Але я, сама собі не вірячи,
йому обіцяла: колись. Синок маленьким був дуже гарненьким дитям.
Мені так шкода було позбавляти надії це симпатичне личко.
Добре тепер не пам’ятаю, чи це він мав іти до школи, чи то він
закінчив перший клас, в кінці травня ми святкували його День
народження. Він, як усі дітки чекав з нетерпінням цього дня.
Приїхала бабуся, прийшла тітонька і два братики. Було весело,
діти набігались, накричалися досхочу. Навіть не дуже ласі були до
смаколиків. Закінчилось свято. Гості пішли, залишилися ми і бабуся.
Я прибирала, мила посуд.
Ми тоді жили в центрі міста в приватному будинку.
Це – було не дуже привабливе місце, район старих забудов.
В органах містобудування його називали Шанхаєм. Там виросло
декілька поколінь, які хронічно мріяли про покращення житлових
умов, а влада ніяк не могла сторгуватися із забудовниками. Надто
ласим був цей шматок землі.
Синок з бабусею сиділи на вулиці на лавочці. Повз будинок
проходила міська дорога. Транспортний потік був нескінченним.
Навіть вночі тут ніколи не було спокою. Ми так звикли до цієї
метушні, коли рух трохи збавляв інтенсивність, ми просипались від
підозрілої тиші. Раптом на протилежному боці вулиці синок угледів
якийсь симпатичний клубочок, що не дуже впевнено котився вулицею.
То була вона – його голуба мрія. Миле кошеня – з голубим відтінком.
Синок дочекався, що транспортний потік на якусь мить зупинився.
Напевно щоб він зміг побігти і взяти на руки це маленьке диво.
Це – була любов з першого погляду. Синок пригорнув до себе цю
симпатичну, беззахисну істоту і поставив мене до відома, що з
цієї хвилини кошеня живе з нами. Спільними зусиллями вияснили, що
з нами буде жити дівчинка. Я знала, що клопоту з нею вистачить.
Більше хотілось хлопчика. Поряд жила сусідка, дуже схожа на
казкову бабину дочку. Ця подія також не пройшла повз неї. Вона
дверей висунула свій кирпатий ніс, наче причеплений до соняха.
«А вы что, прям как в Индии девочке не рады?»
І так ми почали жити разом. Дівчинка виявилась породи
російська голуба. Мала гладеньку сіро-голубу шубку. Зразу ж подружи-
лась з моїм синочком. Якраз розпочались канікули і Андрійко,
бабуся і кошеня поїхали в село. Там їй було, звичайно, краще.
Пила щодня молочко від сусідської корови. Жила на волі. І дуже
скоро вона підросла. До кінця канікул вона була вже підлітком,
наче юна дівчина. Без халепи не обійшлося.
В бабусі Тамари було три онуки.
Вони усі на літніх канікулах були на її вихованні.
Наша бабуся була дуже гарною жінкою, була дуже начитаною і
освіченою, користувалась в онуків великою повагою. Вони дуже
любили усі її страви, пригощали ними своїх друзів. Хлопці любили
порибалити. Можливо, що це – спадково. Мій батько був затятим
рибаком і я біля нього завжди сиділа з вудочкою. Я знаю, що
йому коли я мала народитись, дуже хотілося хлопчика. Не пощастило
і довелося йому жити в «бабьем царстве». Я була пізнім дитям.
Але любила часто крутитися біля тата. Коли його не стало, хлопці
перебирали його рибацькі «скарби»: вудочки, сіті /він вмів сам
гарно плести хватки/ та решту дрібязку. Коли повернулися з рибо-
ловлі, кинули усе як їм заманулось і побігли на обід. Киця ж пішла на
рибний аромат. І…причепилась на гачок. Скільки було плачу!
Гачок їй глибоко впявся у бік. Звільнити Мурочку від цієї біди
практично було не можливо. Бабуся звернулася по допомогу до
сільського фельдшера. Це була жінка похилого віку, яка мала піввіко-
вий стаж екстремальних ситуацій. Її досвід і тут не підвів: киця була
врятована.
По закінченню канікул, синок із своєю улюбленицею,
повернулися в місто. Поки він був на уроках, киця мирно відсипалась.
Любила сидіти на вікні між вазонами, дивитись на дорогу, а на неї
дивились з тролейбусів пасажири. До речі, вона ніколи не пошкодила
жодного вазона.
Прийшов її перший березень. І Мурка щезла. Не було її аж
чотири дні. Синок так сумував за нею, що не міг їсти і вчитися.
Тоді я вперше відчула гострий біль в серці, який мені залишився
на пам’ять до сьогодні. Потім одна жінка, що жила по сусідству,
сказала, що киця приходила, походила біля дому і знову кудись
пішла і ще з нею приходив білий пухнастий красень. Згодом киця
повернулась. Нашій радості не було меж. На наступний День
народження сина киця подарувала йому четверо кошенят.
Малі були надзвичайно гарні, усі різні. Жодне з них не було схожим
з мамою. Народжувала кішка в муках. Вона не знаходила собі місця,
несамовито кричала, дивилась у очі і благала порятунку. Єдиною
відрадою було, коли Андрійко був поряд. Це для неї було підтрим-
кою. Він, навіть, в той день не ходив до школи, хоча учнем був
старанним і відповідальним. Себе ж згодом назвав Муркиним
акушером. Усіх її діток ми доглядали, а потім віддавали в гарні
руки. Усією родиною – киця і кошенята їздили з Андрійком на
канікули в село.
Була і дуже прикра історія з кицею. Ми жили в одному дворі
з однією дуже дивною родиною. Вони ні з ким не дружили. Навіть
люди їх трохи боялись за якісь магічні уміння. Їм завжди хотілось
комусь зробити шкоду. При цьому вони ніколи не соромились і навіть
не заперечували своїх «здібностей». Мали вони аж три кішки.
Одна належала мамі, а дві інші – дочкам. Наша Мурка дуже
підозріло ставилась до сусідок, боялась мимо них пройти.
Якось у вихідний день синок побіг до дітей у сусідню багатоповер-
хівку, а я залишилася вдома пекти пиріг. Пиріг був дуже гарним,
сподівалась, що буде дуже смачно. Поставила пектися. Чомусь
вийшла на веранду і почула, як старша сусідська дочка комусь
дарувала кицьку. «Візьми, дівчинко»-, так мило віддала. Я собі
подумала: чого б це? І тут же знайшла пояснення: може їм
забагато аж три, чи може їх дуже дівчинка просила? Пиріг мій
був на півдорозі. Коли я відкрила двері на вулицю, мене покликав
старий чоловік, що жив поряд. Каже мені: «Та навіжена твою
кішку подарувала». Мене ніби обухом хтось вдарив по голові.
Як, кому і чому я не відкрила двері, коли це чула? На останнє
питання в мене було пояснення: не хотілось зайвий раз зустріча-
тися. Дідусь мені почав пояснювати де знайти свою пропажу.
Кицю подарували не звичайним людям. Це була родина, що
жила в зруйнованому будинку. Там жили дідусь, бабуся, дочка і
двоє малят. Проте, де їх знайти я поки-що не знала. Не хочу
писати про національності, але дідусь був особливої національ-
ності і це була єдина зачіпка, аби знайти свою улюбленицю.
Я вимкнула газову духовку, пиріг ще не був готовий і побігла в
центр в надії знайти цю людину. Дуже хотілось знайти кицю і
повернути поки синок не знає і не засумував.
Мені сказали, що той дідок жебракує біля хлібного
магазину. Я його там не побачила. Вдивлялась схвильовано в
обличчя перехожим. Хотіла визначитися: хто міг би допомогти?
Декого запитувала. І таки натрапила. З парку виходила дуже
гарна жінка в літах. Я вирішила її запитати. Як не дивно, а вона
мені допомогла. Я побігла в той бік, куди ця жінка мене направила.
Це був старий, зруйнований будинок. Ніяких ознак, що там є хтось і
тим більше наша киця, не було. Я ні з чим повернулася додому.
Синок страшенно засумував, я знову приймала «Валідол». Ту ніч
ми обоє провели з відкритими очима. Мені здається, що я вже
тоді не сподівалась на визволення полонянки.
У нас був хороший друг. Це – був дорослий чоловік, який
проживав неподалік того місця, де могла бути наша киця. Він
мав вівчарку з дуже гарним іменем Дарік. В перекладі з болгарсь-
кої – дарунок. Ми звернулись до нього по допомогу. Син, я, наш
рятівник і Дарік – це був склад рятівної команди. Насамперед
я постукала в двері. Обізвалася маленька дівчинка. Вона сказала,
що сама вдома і що їй /як в анекдоті/ сказали казати, що нікого
немає вдома. Мурка, почувши мій голос, вирвалась з рук дитини і
через шпару в поламаних дверях вискочила на дах будинку.
Коли Андрійко побачив її там, він не задумуючись, по горіхові, що
ріс поряд, виліз на дах і налякану до смерті кішку, передав у руки
Ігоря /так звали нашого рятівника/. Я мала напоготові сумку.
Ми гуртом усі щасливі несли кицю додому. Це – був понеділок,
початок робочого тижня. Робота, школа, а нам потрібно
привести в порядок нашу "знахідку". Вона здається сама гидувала
тим місцем, де їй довелося провести ніч. Вона злизувала і
як мені здавалось випльовувала. Я чесно не пам’ятаю, чи були
ми тоді в школі і на роботі. Але добре пам’ятаю той банний
день для Мурочки. Ми її вдвох мили банними засобами,вона
не пручалася, потім як дитя визирала з рушника і терпляче
слухала бриз фена. А ми із сином були ,як ніколи, щасливими.
Після цього випадку Мурка перестала виходити в двір, де
жили підозрілі сусіди. Вона через кватирку виходила в інший бік.
Після цього киця ще була на канікулах в бабусі. Вона
любила ходити на полювання на город, в поле. І одного разу
більше не повернулася. Було дуже сумно. Навчальний рік
почався без нашої улюблениці. Прожила вона в нас вісім років.
Народжувала нам щороку, а то й два рази на рік дуже гарних
кошенят, а ми дарували цю радість іншим людям. Ще довго
вона приходила в наші сни.
Наступна історія про нашого вірного друга – собаку, Рижика.
Розумію Вас,вашу сімю і радію що є такі люди...Прочитала і навіть,здаєтья,побачила все про що Ви так чудово описали.Дай Вам Бог...І щоб там не сталоя з цією кішечкою,вона прожила у вашій родині найкращі свої роки...Я дуже люблю котиків,історій про них чимало...Кожне розставання(щоб там не сталося)закінчувалось зі слізьми.Останню кішеку мусіли приспати в клініці(захворіла не виліковно)На сьогодні живе у нас котик Сірий,сам прийшов і залишився(сусідський,там ображали),кличу його "Сірошка".Там у мене є віршик про нього.
Ой,пробачте заговорилася...
Дякую Вам за добру душу і нехай щастить!!!
Ви подарували цього разу незвичайну радість, коли писали історію кішки.Донька минулого року з котячого притулку взяла здорованя Рижика. Яка це радість!Гарно пишете, просто, дохідливо навіть пересічним читачам
Дякую Вам,Валентино.Взавтра буде історія собаки Рижика.Зараз немає змоги тримати тварин в квартирі.А деколи так хочеться погладити,аж забуваю,що їх вже немає.
Дякую Вам,Валентино.Дуже радісно,що сподобалось.Читала,що подаровані любов і радість-невичерпні.Даруєш,а вони повертаються.Так і є,дивлячись на відгуки.
Гарно,цікаво написано про гарне кошеня. Видно, що Ви, Людо, вклали в нього всю душу. Чекаємо Ваших нових розповідей!
