Весняне сонечко пригріло,
Звернув якось я у гайок,
Де, бач, берізки тріпотіли –
Такий собі земний райок.
Та в цьому раї защеміло
Серденько моє від того,
Що в кожне берізкове тіло
Пиявки впились! Й у відро
Стікала кров берез прозора,
Як сльози капала вона.
І зрозумів берез я горе –
Бо кров живого – не вода.
У тому раї пекло бачив...
І чорно-біла, як кіно,
Кора берез ятрить і плаче!
А людям, бачте, все одно…
Весною так береза плаче
Над долею із року в рік.
Невже не може буть інакше?
Невже це вирок? Просто сік?
