І в тому хаосі доріг,
Про який Симоненко писав,
Я мрію про тебе зберіг,
Ту мрію, що Бог мені дав.
Я небу клонився, клонився долі,
І спраглою душею самоту цілував,
Та мов птаху в неволі,
Я серце своє закривав.
Мліла кров, кипіла у венах,
Забутою весною оживала,
І в моїх хворих поемах,
Ти життям новим розквітала.
Ти сенс рядкам да́ла,
Що мертво на папір лягали,
Повір людина, так не кохала,
Повір люди, так не кохали.
Втомлені букви, розбиті слова,
Ти цілющим ладаном поїла,
Хоч поруч тебе нема,
Я прагну до душі, а не до тіла.
У коханні всі нещасні,
Лише по своєму кожний,
Бо хтось миті прекрасні,
Лиш в пам'яті хранити спроможний.
