Поблизу Кочережок є Калинова балка,
Там ніколи калина не цвіте повесні,
Тільки маки в тій балці червоніють так палко,
Наче кров там розлита на зеленому тлі.
Ким Калина той був у селі Кочережках,
Він герой чи розбійник, хто знає про те?
Ми легенду сьогодні згадаємо давню,
В ті забуті часи вона нас поведе…
Відлунав бій в степу, сіло сонце червоне,
Наче вмите пролитою кров’ю в боях,
Ще курився позаду видний, мов на долоні,
Збитий кіньми загону утомлений шлях…
Ніч над степом спустилась, бійці спочивають,
Вартові на сторожі, місяць вийшов з-за хмар,
Лиш Калині не спиться, знову мріє про землю,
Ту, яку в Кочережках обіцяв комісар.
Він так палко в селі говорив про декрети
І про землю, що влада селянам дає.
Зголосився й Калина воювать за свободу
І за землю… Бо вірив в діло праве своє.
А на ранок Калині приснилося поле,
Хата біла і стежка, що веде до ставка…
Він прокинувся, знову готовий до бою,
Тільки б мрія здійснилась, далека така…
Й знову бій, і лютує оголена шабля
У Калининій хвацькій руці і стина
Ворогам революції голови вправно,
В нього віра єдина, в нього правда одна –
Не щадити нікого, хто став на дорозі
До землі, що здобуде він в цій боротьбі…
В тім немає гріха , – себе тішив Калина, –
А, як є – відмолю, – обіцяв він собі…
Вже затихли громи, відгула громадянська,
Повернулись додому усі, хто вцілів,
І Калина отримав омріяну землю,
Саме ту, по якій колись в наймах ходив.
Оженився козак, звів і хату, і стайню,
Забуватися стала кривава війна,
У дворі мальви квітнуть, а в полі пшениця
До землі хилить колос важкого зерна.
Підростають вже діти – Калинина втіха,
Не обділена долею в нього сім’я,
І здавалось Калині, так буде довіку,
Адже є головне у них – власна земля.
Повернувся із поля, вечеряти сіли,
Аж у хату хлопчина, меткий на язик,
– Годі їсти вам, дядьку, збирайтесь на сходку,
Із губернії, чув я, прибув представник.
За столом на майдані стояв представник той,
І, мов шаблею сік, говорив він слова
Про комуну, про ЧОП, і що щастя селянське
Наодинці ніколи ніде не бува…
Хто кивав із селян, хто потилицю чухав,
Глухуватий Клим руку до вух приставляв:
– Значить, що в кого є, на усіх ми розділим? –
У губернського гостя п’яничка спитав.
– Спільним буде усе – і худоба, і землі,
І гуртом всі поля ми обробим за мить!
– А чи землю ти нюхав? – всміхнувся Калина,
А приїжджий в шкірянці усе торохтить
Про життя у комуні, заможне й щасливе,
І про світле майбутнє у кожнім селі,
– Землю я не віддам, - мовив вголос Калина –
Бо комуна моя – мої діти малі.
Йшов додому вночі, твердо знав, що ніколи
Він в комуну не вступить, бо знає, як жить,
Бо слова комісара про землю для нього,
Як молитву святу пам’ятав кожну мить.
Потягнулися дні і буденні турботи –
Звичне змалку Калині селянське життя…
Знову кличуть в село, мов, вступай до комуни,
Знову душу тривожить біди відчуття.
– Не посміють, не зможуть мене зачепити,
Я ж цю владу радянську відстояв в бою,
Друзів я хоронив, ворогів бив нещадно,
За щасливе життя і за землю свою…
Не віддам я ніколи усе, що нажите,
Кров’ю й потом политі родючі поля,
Де працюй від душі – і пшениці та жита
Урожаєм добрячим віддячить земля.
Але ЧОП вже робив у селі чорну справу,
Що Калина став контрою – кожен те знав,
Йде загін до Калини, а в тому загоні –
Онде кум, і товариш, і сват – всіх впізнав…
Непереливки, бачить Калина, тут буде,
За леваду дружину й дітей він відвів,
Обійняв міцно всіх на прощання і мовив:
– Важко бачити в людях своїх ворогів…
Ми ж з одного села, ми зростали всі разом,
Чом я ворогом став комунарам в селі?
Я ж за землю свою воював в громадянську,
Щоб і хліб був й до хліба на моєму столі…
З Богом йдіть, пересидьте у тітки Ярини,
А, як смеркне, тікайте мерщій в Павлоград.
Нишком витер сльозу і сказав він дружині:
– Що б не сталось, сюди не вертайтесь назад…
– Віддавай все добро, бо воно тепер спільне, –
Він почув, як з-за двору йому хтось сказав,
– Ти будьонівцем був, тепер – контра, Калино!
Повернувся у хату й гвинтівку дістав…
– Був будьонівцем я, ним назавжди залишусь,
За добро ж, за моє, порішу в одну мить, –
Усміхнувся недобре Калина селянам, –
Так що краще додому скоріше ідіть.
Раптом постріл… В Калину… І другий, і третій…
Він не вірить, невже це усе наяву?
В серці – біль, і рука піднімає гвинтівку:
– Якщо так, бій вестиму, допоки живу.
Знову постріли, крики, в одного вже влучив!
В ногу дядька, здається, поранив свого,
І гвинтівку він знову свою заряджає:
– Бій – так бій, не хотів я, їй-Богу, цього…
Постріл… Відповідь… Знову триває облога,
– Гріх стріляти своїх, – мучить думка одна –
Але відсіч їм дати – на це маю право! –
Знов гвинтівку у руки – й повзе до вікна.
Раптом спалах, хтось кинув гранату до хати,
Все - хитнулися долі його терези…
Запалало вогнем все навколо Калини,
І незаймані лише були образи…
І молився на них зі сльозами Калина,
І пробачити Бога просив його гріх,
І прощення просив він у всіх убієнних,
Хто від шаблі його в громадянську поліг…
Враз на образі він комісара побачив.
– Де ж щасливе життя? – в нього тихо спитав, –
Дав ти землю мені, а її відбирають,
Так за що ж на війні гріх на душу я брав?
Промовчав комісар, відвернувсь від Калини.
– І для тебе я контра? Тримай же привіт!
Звів курок, але стрельнуть не встиг в комісара -
Куля в серце Калині затьмарила світ…
Комунари вже в воза коня запрягали,
Все добро із комори складали на віз,
На пшеницю та жито Калину поклали
І в останню дорогу кінь Калину повіз…
Ось відтоді і пустка в садибі Калини,
Там де мальви цвіли, – тільки тлін і зола…
Чи збрехав комісар, а чи сам в тому винен –
Та такою вже доля Калини була…
Поблизу Кочережок є Калинова балка,
Там ніколи калина не цвіте повесні,
Тільки маки в тій балці червоніють так палко,
Наче кров там розлита на зеленому тлі...
ID:
708045
Рубрика: Поезія, Балада
дата надходження: 23.12.2016 09:37:13
© дата внесення змiн: 23.12.2016 09:37:13
автор: Артем Хвиля
Вкажіть причину вашої скарги
|
