|
Добрехалися... і нарешті приїхали ті, що хотіли обдурити не сусіда, не громаду чи місто, але цілий народ. Гм... які ж вони наївні та мізерні у своїх загребущих очах. Дивилися на світ широкими очима, а взяли на себе не величезні гроші, а гріх. Не одягнули себе у ризу правди, хоча себе називали праведними... Вели людей собачими стежками, як звірина, щоб народ не догадався їхніх хитрих замислів. Але чи втаїш перед великим народом правду? Хіба ж усьому народу закриєш очі? А якщо і закриєш, то чи змагатимешся з Богом? Це те саме, що боротимешся з вітром біля великих млинів. Закрутять вітрила... заберуть всі сили... і нарешті видохне вся міць людини. Бо хто вона перед Богом?
“...і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого”, - молився кожен хто став малим перед Богом. Я бачила ті очі, що просили не золота, а хліба. Одні подалися на заробітки, інші працювали зранку до вечора, викохуючи землю, бо вона давала їм життя. Реально прожити в такій Державі було не можливо... бо витрати були більші, ніж заробіток. Хто не втримувався, виживав вкраденим чи заробленим не по-Божому. Але то було таких мало... бо бідні знали більше, ніж ті, що купалися в розкошах. Але й такого збагачення не ставало на все життя. Корупційна система з'їдала все на своєму шляху — добре і світле, облесливе і хитре. З роками стало звичкою жити в такому колесі. Давали взятки майже всі. Одні прагнули слави, а інші волі. Кажуть, між вовками потрібно стати вовком. Від нестатку люди злились, не знаючи головного винуватця. Крутилися, як у млині жорна, а мрії поїдала чорна невидима сила.
Ох, і така наша доля, - хтось говорив, а інший кивав головою. В той час мені згадувались мудрі слова нашого пророка Тараса Шевченко:
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!..
І я, заплакавши, назад
Поїхав знову на чужину.
День минав і не одна ніч була оплакана... Як дальше жити?! Не було більше сил та терпіння слухати новини та бачити глумство над простим народом. Колись і брехні приходить кінець. Слава, слава...та для кого ж вона потрібна? Добігалися, добрехалися... перші, хто був хитріший, мудріший, проплачений... Якби могли, Бога би взяли за ноги.
А ті люди, що їм байдужість опанувала розум і тіло, стали перекотиполем. Чекали, що завтра ворона сир скине і будуть жити щасливо. “Моя хата з краю, я нічого не знаю”... Винуватили всіх довкола, тільки не себе. Історія України проходила майже у кожному із нас. Одні шліфувались, тобто формувались в особу, якою повинні бути. Кажуть, і на камені ростуть квіти. Тими квітами стали наші діти. Бо вони не бажали більше жити в такій Державі. Дякую тим батькам, що вміли на протязі скількох років привити любов до України. Вони стали джерелом правди і чистоти.
Перші сльози, перша невинна кров, перша впевненість у перемогу... Зразу було страшно, а потім звідкісь взялася шалена сила стояти за Україну! Наче за своїх дітей, яких ще ненародили, чи стояти спиною за рідну маму. Вирувала сила вистояти і не здатися.
Яка ж вона — свобода? Впізнали не ту, що у книжках читали, а смак і біль самого ядра, що рухав вперед. Зі смаком солених сліз і кровавого поту. В такому протистоянні відкривалося третє дихання і опускалися ангели Правди. Вони стали всі сестрами і братами, як писалося у Святому Письмі. Не всі його читали, а як читали, то не всі розуміли. Тому опинилися по обидві сторони барикад. Одні пропускали повз вуха, а для інших був не допустимий розум того пояснення. Важкий шлях до Перемоги... Втрачаємо синів і оплакуємо долю. Стихія вітру перекинулася дальше і вирувала по всій країні. Я ж кажу: хіба у всіх очі закриєш? Бачать те, що бачать, а не те, що їм кажуть. Добрехалися... і нарешті приїхали ті, що в душах посіяли лукавство. Закрутилося з вітром і вже не було цьому рятунку, бо піднявся Божий Палець над землею. Страшне слово, яке так бояться вимовити “сильні” - війна.
Не думала, що торкнеться нещастя України. Гадки не мала, що ростимо синів для війни. Не для нападу проти інших країн, а для захисту рідної матінки землі. Яка ж бо ласа і цінна наша землиця і люди там працьовиті. А те, що маємо розбрат, то не є виною всіх, бо століттями прагнули злодії та безбожники затуматити людей. В пустинних українських селах, після голодомору тридцятих років, завезли чужинних людей, в яких не було корінних традицій та й самої любові до України. Навіть історія писалася на свій лад і Бога не було ні на словах, ні в писанні. То було інше життя, яке вже створювалося і жило на свій лад та користь. Я дивилась на них, ніби на людей іншого світу. І так двадцять років незалежності. Хтось скаже, що нічого час не навчив українців? Так, - одних навчив, а іншим затупив розум. Одні пішли в ту брудну течію і неслися першими, а інші... інші “...і не введи нас у спокусу...” Бог дав людині волю самій обирати свій шлях. Тому обирали різні по-різному.
Гинули перші, які були надаровані тим розумом, що мав цінність і боязкість для існуючої системи. Наче павутиння обсотало кожне село, місто, столицю. Найбільше було проблем там, де менше було місця для Бога. Влада має належати народу, а не народ владі. Ось і той штабель перехитнувся, став на другу сторону. Хто був біля брудного корита, вже не хотів втрачати легкого хліба. Руки не були в мозолях, а їхні облесливі “Юдині голови” в зло-ненажерливому павутинні. Модно і престижно було називати тих “пожираючих щупальців” - бізнесменами, депутатами. Навіть ухитрилися поставити Президента з брудним минулим. Все мінялося, переписувалося і вдосконалювалося. Так з'явився “вор в законе”, - запозичене модне із сусідньої “братськой страны”. За те він — красивий, статний, обіцяє... А те, що дурницю інколи сплете не по темі, сміялися певно не з нього. Я той сміх бачила, що належав їм, як недостаток розуму відрізнити праведне від грішного.
Такими хотіли нас бачити всіх — необтесаних і смиренних. Не всіх вивезли в Сибір, не закатували енкавидисти, не згноїли в таборах, в Соловках. З маленького українського коріння відроджувалася роками нова українська нація. З уст в уста передавалася минула історія роду, де і мала свою ціну і продовження. Кращі віддавали життя за Україну, а тепер кращі — в перших рядах за волю Батьківщини. Це наша діти, яких ми ростили і вчили правди. Проливається кров невинної молоді, народу. Україну обгорнув сум і сила протистояти. Бо ті — красномовні комуністи, бізнесмени, мужновладці знахабніли над простими людьми і в кінці кінців терпець урвався. Час не стоїть на місці, історія продовжує своє рукописне дежавю. Тепер вже не хитрістю, а новою зброєю, яка забирає тисячу людей. Велика сила в лукавого, але кому дав Бог владу над пеклом? Змагаються — зло і правда. В протистоянні між ними така сила, що тріскає та горить земля. Ми опинилися між двома світами, тому повинні показати, хто ми є насправді.
Вирує світ своїм життям. У кожної держави є свої проблеми, радощі. А українців доля розпорошила по всій земній кулі. Але ми не порох, який так легко розвіяти. Ми народ, бо живе у нас любов до рідного Краю і грудочку землі, що привезли з дому, бережемо, як найдорожчу цінність.
ID:
674947
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 28.06.2016 19:12:46
© дата внесення змiн: 16.01.2021 22:12:53
автор: ГАЛИНА КОРИЗМА
Вкажіть причину вашої скарги
|
Ви - молодець. Десь перед війною я подумала: пережили багато, але живемо, добре, що нема війни. Ворог людський не забарився послати своїх службовців, і творити діла диявольські. Прихилімось до Господа, бо лиш у Ньому наш захист і спасіння. Добре кажете, що дві сили борються. Нажаль, люди відхиляють руку Божу своїм невірством і шукають різних богів і духів, не підозріваючи, що все те вороже і проти них же самих. 
