Своєму сину Олексію, який по волі
Всевишнього не завадив моїй зустрічі з
сонечком, що надихнуло на створення
цього твору, присвячую
Промінь сонця блиснув у віконечко
поміж хмар майнула неба синь,
а назустріч по паркету «сонечко»
мчиться, ніби хоче в височінь.
Осінь вже дарунками не балує,
сіре небо даху дістає.
Вітер жовте листя геть не жалує,
гонить містом, мов життя моє…
Вже давно мурахи розповзлися,
ті в шпарини, інші – під кору…
Бо зимою вранці пахне в лісі
й морозець гуляє по двору.
Але варто променю з‘явитись –
та малеча миттю ожива
і мерщій, хай що їй не наснилось,
мчить до світла, ніби у жнива.
"Сонечко", що вже давно спочило,
пробудилось, встало, ожило.
До вікна повзе паркетом сміло,
ніби пташка стало на крило!
3 листопада 2015, Миколаїв
