Я не змогла…
Не стрималася і прийшла…
Прийшла, щоб надивитися у твої очі,
Що вмиті лісом, який я так віддано люблю…
Ти пам’ятаєш -
Я тікала з степу у твої ліси…
І дихала тобою, наче киснем,
Який тепер без тебе й не вдихну…
У тебе стало більше сивини…
Нервуєшся, не спиш…
Мовчиш,
А я собі терзаю душу…
Тобі не треба я..
Тобі не треба мої вірші…
Я й не пишу…
Але буває, часом так закрутить римою рядки
І я уже пишу то на газетах
То у книжках…
А дотик твоїх рук!
Ніжніше шовку і мурахами у серце
Торкає так, що я провалююсь в безодню і тону…
І не рятуй мене…
Я випливу…
Іду…
І не дивлюся тобі в слід…
Не хочу вірити, що бачились востаннє…
Я вірю, що колись
Тебе зустріну і мені не заболить…
І ти будеш такий щасливий…
І в тебе буде син…
І очі в нього будуть лісом вмиті…
Я усміхнуся вам…
Теплом наповниться моя душа…
І я піду….
І мовчки «дякую» до неба…
Спасибі і тобі, що був моїм
Таким легким, як літній вітер,
Таким глибоким, наче океан…
І мужнім, ніби скеля…
І теплим, як травневий дощ..
Єдине попрошу - ти бережи себе…
Бо я ж хіба молитвами з тобою…
І якщо хочеш, то дзвони…
В житті, ти знаєш, всякого буває….