Дощовий Луцьк -мокрий і без тебе,що саме по собі,погодься,парадоксально,дико і протиприродньо.Звичне,проте від того не менш дивне відчуття порожнечі -нестачі чогось важливого і незамінного.
У наш вік online ретроспекцій ти вже не непам*ятаєш,ані готичності храмів,ані бароковості церков,але чому я блазень інших епох,який знає більше ніж ти,
який виріс на "Дон Кіхоті"і "Бусідо"все ще пам*ятаю кожен твій рух і кожен мазок,який ти клала,на білий,здавалося б ще теплий від дотику твоїх пальців аркуш.
Якби я був ним(аркушем)то загорівся б відразу від єдиного твого дотику,а він нічого,терплячий,витримав.На відміну від мене.
Я від тебе запалився одразу блискавично і одномоментно.
Ти щось говорила про поїздку в гори,про роботу,про плани на майбутнє,про велич бажану і дійсну,а я слухав тебе і думав, дійсно,насправді все що ти робиш є дивовижним,світлим,розкішним,незалежно від рівня престижу,цукру чи солі в крові на сьогодні.
Бо для чоловіка,найбільшим кайфом є все що робить його кохана жінка,кожна посмішка,кожен,погляд,кожен шепіт,кожен стогін,кожен танець і кожна нота.
спасибі 
thanks
