Я чую тишину власних слів
Я бачу віддзеркалення думок
Я знаю, що кожна секунда в моєму дні
Закриє з отрутою серце на замок.
Я відчуваю подих чужого тепла
Й не бачу власного. Чому?
Чому ж трясеться з холоду рука
А я, немов існую, немов якесь табу.
Із всіх можливих й неможливих ідей
Я не можу вибрати собі єдину
Не можу вибрати шлях до своїх дверей
Не можу, бо знаю – вистрілять в спину.
Я чую спів із далеку сльозистий
Не знаючи, не знаючи сльози в собі
Я тільки чую спів цей, чистий
Я тільки чую дзенькіт старих слів.
Та ще й і сам не знаю – де кінець?
Та ще й і сам не знаю – де початок?
Але слово це засіло і в мені пече
Бо лиш тепер я зрозумів – гріх багато знати.
