Маленьке, та вже серце, билося у грудях,
Маленька, та уже душа, хотіла жить…
Подумайте, будь ласка, добрі люди:
Нове життя – життя, згадайте хоч на мить.
Ви вірите, що позбудетесь проблеми?
А вбивство, совість, гріх – для вас це не біда?
Як виправдання вигадуєте теореми
І кажете: мої діла – мої діла.
І кажете так ствердно: операція.
Та вбивством вбивство називати треба.
Пояснення – масштабна деградація,
Не розуму, людської частки неба.
На жаль, усі забули про святу любов,
Забули, що життя – дарунок Бога,
Лиш в нього право зупиняти нашу кров…
І на червоне, мов бики, понаставляли роги.
І скальпелі усі дістали, і ножі,
Повитягали маски всі зі скрині…
Ні, не медичні, ті маски – для душі,
Щоб без емоцій позбуватись НЕДИТИНИ.
А НЕДИТИНА просить, кличе, хоче жити:
«Не вбий, матусю, я ж твоя кровинка,
Це ж просто, рідна, взяти і не вбити,
Я ж хоч маленька, але вже людинка…»
Та байдуже «матусі», цигарку в зуби,
На ноги черевики і вперед,
Щоб гарна була, підмалює губи
І одягає поспіхом святковий свій берет.
Ну, все, готова, можна йти у люди.
«Ой, пізно, треба поспішити, забарилась.
Так довго не хворіють і застудою…»
О мила, так, для вбивства ти причепурилась!
Як можна так, скажіть хоч хтось, будь ласка.
Де наші світлі почуття, хто викрав їх?
Де материнська щира ласка, де люди,
Для яких усе – дзвінкий дитячий сміх?
ID:
474550
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 23.01.2014 20:20:32
© дата внесення змiн: 23.01.2014 20:20:32
автор: Ірина Гарасим`юк
Вкажіть причину вашої скарги
|
