***

Маленьке,  та  вже  серце,  билося  у  грудях,
Маленька,  та  уже  душа,  хотіла  жить…
Подумайте,  будь  ласка,  добрі  люди:
Нове  життя  –  життя,  згадайте  хоч  на  мить.

Ви  вірите,  що  позбудетесь  проблеми?
А  вбивство,  совість,  гріх  –  для  вас  це  не  біда?
Як  виправдання  вигадуєте  теореми
І  кажете:  мої  діла  –  мої  діла.

І  кажете  так  ствердно:  операція.
Та  вбивством  вбивство  називати  треба.
Пояснення  –  масштабна  деградація,
Не  розуму,  людської  частки  неба.

На  жаль,  усі  забули  про  святу  любов,
Забули,  що  життя  –  дарунок  Бога,
Лиш  в  нього  право  зупиняти  нашу  кров…
І  на  червоне,  мов  бики,  понаставляли  роги.

І  скальпелі  усі  дістали,  і  ножі,
 Повитягали  маски  всі  зі  скрині…
Ні,  не  медичні,  ті  маски  –  для  душі,
Щоб  без  емоцій  позбуватись  НЕДИТИНИ.

А  НЕДИТИНА  просить,  кличе,  хоче  жити:
«Не  вбий,  матусю,  я  ж  твоя  кровинка,
Це  ж  просто,  рідна,  взяти  і  не  вбити,
Я  ж  хоч  маленька,  але  вже  людинка…»

Та  байдуже  «матусі»,  цигарку  в  зуби,
На  ноги  черевики  і  вперед,
Щоб  гарна  була,  підмалює  губи
І  одягає  поспіхом  святковий  свій  берет.

Ну,  все,  готова,  можна  йти  у  люди.
«Ой,  пізно,  треба  поспішити,  забарилась.
Так  довго  не  хворіють  і  застудою…»
О  мила,    так,  для  вбивства  ти  причепурилась!

Як  можна  так,  скажіть  хоч  хтось,  будь  ласка.
Де  наші  світлі  почуття,  хто  викрав  їх?
Де  материнська  щира  ласка,  де  люди,
Для  яких  усе  –  дзвінкий  дитячий  сміх?

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474550
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.01.2014
автор: Ірина Гарасим`юк