Вже не могло бути інакше. Розкришений і вилонений із найрозпусніших сховків моєї плоті, ти хворобливо заживав обтяжливо-вагітних кетягів часу, раз по раз млосно сковтуючи розтягненість на затишну неситість тарілок, пахку замусованість кахлів, нескліпне вловлювання сочистої тугості обгортуваного рушником, всевідживну непроламаність солодкаво-істеричних дверей на одвірках розпашіло-стегнатого замішання, випоювання несправдженою дотикальністю до рентгено-порнографічних вакуумів схолоджено-стеклих костюмів, навмисно завішаних на заїкально-лускатих рибинах зеленаво-невизрілих краваток, роздертовусте відхаркування набубнявілої болісті перетриманого чаю, нетривкість дражливо-стомленого ковзання зов’ялим соло зизо вталого в руки контрабаса, мастурбаційно-в’язку повапленість надламано-тонкого петлювання бинтів-мережива-корсетів на зужитих циферблатах платівок, пекуче всотування прострілено-сліпими фібрами шкіри диких пустирищ ляпасів, перечіпання через знекровленість ексгумованих хребтів туману перед набрякло-тріским плетивом капілярів ув очах, знеможено-гортанний поклик зажити оголеної муки євхаристичного одкровення серед довготінних обліток прокуреності богородичним ляком і непомислимою тужбою. Так, ти неспинно виламувався крізь зманіжене багровиння моєї плоті, сомнамбулічно рвучи на непогамовно-скипаючі кусні кутасту форемність живого тіла.
І тоді я гостролезо відшкрібала, одчайдушно стріпувала брунатну болотняву від хлипкого бродіння в мені усіх твоїх неприсутностей. Чомусь вперто вигадувала ховатися поміж акрилових квадратів ванної кімнати. Впинала невизріле полотно тіла у кригу чотирикутності: лускали скойки закоркованого невпокоєння. Спрагло достосовуючи венозний реквієм голодної крові до металево-клейкого жебоніння з крану, скресала у хапливій м’ятежності твоїх (надламані струни) пальців. Плоть м’яко подавалася, і, запійно тамуючи болісний кривоусміх, ти перетискав пекучу багряність роздоріж на зап’ясті, розмірено підхоплював чорнокрилі згортки моєї душі – навпіл з воронням. Врешті відпускав павіті мимовільної тлінності у крематорій невтішно-згірклого мовчання. Відмивав моє тіло, гоячи бліду незраненість, відпивав моєї тіло, розламуючи хліби тілесної сповіді, відспівував моє тіло, полоснувши струмами всепам’яті, віддавав моєї тіло, як гранатове яблуко, у лабіринти своєї маскулінності. Неспинність у третій з’яві дешевоабсентної драми оприявлювалась у бризках води і вибухах байдужості, що калічили мене. Пах застояно-вишневої знерухоми – майже інвалідності – незримо випоював кімнату. Ти, проціджуючи скастровану бентегу, обтинав на мені останні струмені-схлипи води. Ставало відчутно, що крихка асиметричність мого тіла вабила зужиту розчинність кам’янооких стін. Неспинно віддаючись і чекаючи зав’язі асфоделі, розуміла, що ти був моїм найжорстокішим садівником із гекзаметром вихолощених обсесій і прокручуванням залізобетонного руків’я компульсивності у легенях – згорнуті пелюстки – з-поза обтяжених хрипотою чистоти грудей. Але геть проклявши метастази виліковно-стерильної буденності, усамітнюємось Ти і Я. Ти і Я… В танатосах незмисної і скипілої нами порожняви…
Ти не існував у моїх історіях. Перебито-осклілими місяцями впадаючи в тужливо-звірячу катаплексію, стискала в руках твою шизофренічно-покрапковану сорочку, пожадливо захлинаючись концентратом зненависті. Мої мантри закінчувались недостатністю смужок на аптечній випозичці. Так-собі гаснучи на розп′ятті твого вислизання з мене, робила суїциди суєтності свого скаламученого нутра. Як набряки ночей-анорексичок і тяжкий дух пошрамованих вулиць, мене страшенно лякала клаустрофобна безодня твого мистецтва залишатися осторонь. Просто було несила гамувати в тобі й собі неспинне проростання мізантропії. Мені лишались лише ніжно-обм’яклі трупи рожевих слоників на розкладеному опудалі крайнеба. Дитинячість.
Ти завжди хотів, щоб на моїх перевернутих іконах сміявся Христос. Принаймні у той найсумніший рік, коли ліхтарі приречено метушилися світляною мушвою, змії волосся перебирали згірклість попелу, а чужі обійми були інтоксикацією.
Іноді антидепресанти розчинялись у мені невиразною смутою із наростанням кілець на пнях невимоленого саду. Знаєш, все зненацька почало тхнути голосінням здерто-ликих палімпсестів. Порцеляна мого осердя дрібно стріпувала цільність світобуття. Ні немилосердне почекання, ні вилицювато-різкі зруби хронотопів, ні псалтир. І тоді ти приносив жмутки ромашок із дощами ноктюрнів. І я була щасливою. Дня сьомого. Не сотвореного, не спотвореного, не вподобаного мазохістською заскоченістю бога.
Я постійно зроджувала тебе із найпрекрасніших знепритомнень своєї плоті. Коли закінчувались усі тахікардії, усі ампутації, усі розгрішення, я поринала у спивання твоєї присутності. При-сутності.
браво, мала. ти зробила неможливе, це шось занадто несвидоме для цього свиту. хочецця це вписати в кожне дерево и десь через 333 роки читати зи срубу, зсередини, втягуючи димом горилого дерева информацийне скуйовдженння. инакше це сприймати не треба.
заздрю твоему вильному скручуванню образовисловив. вони у тебе гнучки
