І, здавалося коли вона прокидалася, і всі ранкові справи ставали ритуалом, кава перетворювалася в росу, а в шафі оживали скелети.
Вона п"янко цілувалася з сонцем. У них давно був тихий ранковий роман, про якийще не знали ці нерозбурхані істоти. І вона виходила через вікна, і ловила вітри волоссям, долонями, губами, снами, життями. Всі її життя ділилися на до і після цього ранкового виходу у вікно. Останнє закінчувалося щасливо. І вона помирала, щоб ззнову народитися і дожиди до чогось нового.
І пусто.
І коли вона прокидалася, усі ці книжки пхала в торбу, і йшла, птахи летіли за нею, розриваючи простір.
Вранці вона завжди була монотонна, гливка і тягуча.Як клей на деревах, як густа олійна фарба.
Язиком облизувала вікна, солодо й млісно стікала по битому склу. Всі її пошарпані записки в кишенях, оці книжки з її запахом, всі вони ховалися в безоднях. А вона носилася з ними як з малими дітьми.
І простір той, де сотні варіантів, стогнав від тяжкості її забаганок. Від її думок, які осідали на волоссі прохожих. А їх було безліч. Сновидами й сомнамбулами шугали по кінчиках вій. Недоспаними ночами й розбурханими птахами.
Я ходила за нею слідом. Не розуміла. Стільки сміття вона носить з собою, стільки людей і спогадів. І всі ці книжки. І ці записки в кишенях. І вона- завжди крилата й завжди загублена. І я йду за нею. Щоб вчасно її відшукати. І повернути.
