Приходиш –
нечутно, мов легіт, що ластиться подихом теплим
до гілки кленової, бавлячись листям тендітним;
приходиш –
і чутно на вічах заплющених теплі долоні
та подих, що вітром ласкавим куйовдить чуприну;
приходиш –
відлунює дзвін кришталевий, і кожна клітина
танцює-танцює у ритмі биття твого серця...
І підводжусь я, струсивши дивну млість,
Пригортаючи тебе за плечі, –
І світанок, що зі щік твоїх розливсь,
Струменить негадано крізь вечір.
Що за трунок маєш ти в своїх устах?
Спрагло п’ю – і все не напиваюсь,
І по жилах аж вирує кров густа...
Дика сила – й невимовна радість:
Ти – моя!.. До потаємності – близька!..
Тепла, як вечірнє літнє сонце, –
Й кожен порух саму душу дотика...
Аж не знати: справді це – чи сон це?
