Нехай те марево не згасне,
Що на плаву мене трима,
Бодай на мить, хоча б щороку...
А далі забере пітьма
Здоровий глузд мені залишив,
Зрання прощального листа,
У кожній строчці вибачання,
І звинувачення є там.
Я є, я був і я покинув,
Себе самого в тих краях,
Де у гілках вітри співають,
Птахи з Едему в небесах...
Там день завжди, немає ночі,
І втома невідома там.
Той край лише доступний дітям,
Чиїмось донькам та синам.
Та годі вже, бо забагато,
Усім вам щойно розповів.
І от тепер відверто раджу,
В думках створити власний світ.
А потім стерти звідусіль.
Дбайливо, від лихого ока
І повертатися до нього,
Хоча б на мить, але щороку...
