Головним болем пронизані слова,
скаженим криком чутки,
твої-мої дні остання глава…
ріж часточки себе на нитки,
звужуй мене артеріями недоспаного міста,
коли вже ти сховаєш свої голки?
над відстанню сиплеться сніг…
ні… то попіл мене…
я загубила усі метафори,
що пов`язували нас…
недопалки видихів здіймаються вниз,
бо вважають там свободу.
абстрагуй себе в інвертній сполуці,
інвертуй…
розішли усім о тримачам себе,
можливо хтось і прийме твій останній
меседж…
скриплячі кісточки наших недостосунків
потребують кальцію,
а нерви – брому…
вичавлюй лимонні смаки своїх нових
коханок…
вони не кращі за мене…
і не гірші…
та вони не я…
вони – ти…
жалюгідна інтерпретація самотності…
але не ми…
ми – то фарфорова намистина
у долі скляного хліба…
