Одного ранку я дізнався про білих людей.
Білі люди з неймовірною швидкістю колонізували мої території і щось тарахкотіли незрозумілою мені мовою.
«О Боже!» – сказав я. – «Та вони ж дикі, як знуджені леви! Вони сиплять у їжу лиш сіль».
Я скликав їх у вітальню на збори, та вони звилися бджолиним роєм, вимагаючи контрибуцію і в подяку золоті гори.
Жодні намагання провести переговори не закінчувалися успіхом,
бо ми вперто не розуміли один одного, чи то через відверту не-приязнь, чи то від палючого сонця, і не допомагала тут ні мова жестів, ні ідиш, ні санскрит, ні есперанто, ні суахілі, ні гі-нді, ні уніктитут, ні тсвана, ні могавк, і навіть банальний расіш суржик завів нас остаточно в глухий кут.
Довелось хіба принести декілька сотень афроамериканців у жертву, проспівати Кетцалькоатлю гімн та відступити в підпілля у гори.
Наче банальні довгошерсті високогірні козли.
Коли я вийшов до витоків всього цього нещастя, виявилось, що закрити вікно вже не було жодних шансів, та і в такому разі ми б задихнулись у сигаретному димі, вихлопних газах та викидах атомних станцій.
Білі люди ж просто фанатично будували атомні станції.
Тому я мирно перейшов безнадійно загиджений ядерними відходами Рубікон і підійшов до Старого Орла, що курив на березі розписану люльку Миру.
«Як це все розуміти, вождю?» – запитав його я. – «Ці білі люди повсюди, сарана чи єгипетська кара?»
Старий Орел викинув у космічний простір кільце диму і глянув на мене скляними очима.
«Мир тобі, друже.» – сказав мені вождь. – «Поглянь, осикове листя вітер змітає. Тож нехай тебе не хвилює даремність.
Білі люди є боги. Вони наша осінь і наше коріння. Вони нас по-нищать, зметуть нашу їжу,
зітруть наші знаки, зірвуть нашу одіж,
зґвалтують жінок і повалять нам храми,
зберуть наші мапи, дітей у кайдани,
повергнуть в рабів і засиплять могили
щоб сонце закрити, зарізати мову, заповнити тюрми, забрати всі землі, вщент вбити всіх нас..
О, білі люди є боги. Повір мені, друже, білі люди безперечно є боги».
І хоча я відчув фанатизм у його словах, але я ніколи не розумів індіанців.
«То що нам робити, вождю?» – запитав його я. – «Як порятуватись від білих людей?»
Старий Орел викинув у космічний простір кільце диму й поплескав себе по грудях великими мудрими долонями.
«Випущену стрілу вже ніяк не спіймаєш,» – сказав мені вождь, – «та здобич можеш забрати собі. Іди, бо сім’я без тебе голодна»
Не зрозумівши ні слова, я взяв його люльку і піднявся з колін.
«Але, вождю…»
«Іди!» – сказав мені вождь ще раз.
Старий Орел викинув у космічний простір останнє кільце диму і відійшов у інший світ.
ID:
367803
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 30.09.2012 21:07:10
© дата внесення змiн: 30.09.2012 21:07:10
автор: M.E.(nachtigall)
Вкажіть причину вашої скарги
|
