Колись тремка любов озорювала світ,
Її немає вже, скрізь холодно і сіро.
Земля – в сльозах, душу пече зневіра,
І замість щастя – горя чорний слід.
В краю знедолених завершився похід.
Натхнення, ласки, щирих слів не стало.
Ми розлучилися у натовпі вокзалу,
Не рушав потяг, рейки скував лід.
З тих пір печаль весняних пишних віт,
Незбутніх мрій витає по-між нами.
До строку сохне вранці яблуневий цвіт.
Мовчать всі скрипки. Гасне день вогнями.
Та сум і навіть лики всіх місцевих Афродіт
Не тьмарять образ твій у пресвятому храмі.
