Літо зустрілось з осінню в кінці серпня. День був жаркий, навіть, по-літньому спекотний. Природа усміхалась. Все було ніби добре, проте, їй, чомусь, хотілося плакати. Навіть, блакитне небо було сумним. Вона не жаліла себе. Вона ні за ким не тужила. Їй просто було тяжко. Небо затяглося важкими сірими хмарами. На серці стало зовсім похмуро. Душа плакала. Плакала, і від того ставало нестерпно боляче. Десь глибоко всередині сльози текли рікою. Обличчя зберігало холодний спокій. Після заходу сонця померла остання надія на те, що все ще зміниться і настрій покращиться. Грім прогримів так голосно і несподівано. Їй здавалося, що на небесах хтось сперечається. А, може, гнівається? На неї? За вікном лилися її сльози. Ті, які вона виплакати не змогла. Не могла і, просто, не мала права – занадто вдало складалося її життя, щоб на щось скаржитись, чи, тим паче, плакати. Вона була вдячна небесам за цей дощ: він проливав на місто її смуток. Чим сильнішою ставала злива, тим легше ставало їй на душі. Вона ніби скинула з себе якийсь невидимий тягар, який так довго заважав їй жити. У серці знову зажевріла надія. Навіть, не надія, а віра. Віра в те, що завтра настане новий день. Без сьогоднішнього смутку. Але це буде завтра… А сьогодні вона просто лежала. Лежала і дивилася, як по холодному склі повільно стікали її сльози. Лежала і думала. Думала і не могла зрозуміти, чому саме в цей вечір їй так тяжко. Поруч було все: друзі, сім’я, улюблена справа, особисте життя. Все було настільки добре, що аж лякало. Вона боялася, що це може закінчитися. Закінчитися і більше ніколи знову не розпочатися. Але не було, навіть, найменшого приводу для хвилювання. Та вона й не хвилювалася. Вона просто знала, що ніщо не вічне. Все коли-небудь починається і все має свій кінець. Навіть, ця ніч скоро добіжить кінця. Невже скоро світанок? Вона аж здивувалася – як швидко місяць завершив своє нічне чергування і передав сонцю владу над небесами. На годиннику ще зовсім ніч, а на дворі замайорів прапор нового дня. Довгожданний світанок. На небі жодної хмаринки. Вони вилили весь дощ вночі і полетіли по світі шукати нову журбу. Вгорі все ще сяяло кілька зірок. Здавалося, що вони заблукали у цьому сіро-блакитному безмежжі. Небо міниться у барвах. Сумне й темно-сіре на заході, воно перекочується у весело-рожеве на сході. Заспівали перші птахи і вона вдихнула чисте і свіже ранкове повітря. Воно пахло дощем, щастям і світанком. Народився новий день і вона була готова розпочати в ньому нове життя.
26 серпня 2004 року
Яна Самчук
