Найважче знайти того, хто ніколи не ховається. Хто лишає свої валізи в центрі зали, а сам стає біля годинника, щоб всі спочатку помітили його без валіз, а потім і валізи без господаря.
- Чому він лишив свої валізи без нагляду, в такому місці, в такому скупченні людей?
Він спробував їх лишити і з ними нічого не сталося, валізи далі стоять у недоторканні. Всі надто зайняті, щоб ще прибавити собі зайвих клопотів, і взяти чужу ношу.
В руках він тримає непомітний м’ячик. Через сорок хвилин його літак. Валізи будуть далі без нагляду, але тепер в іншому залі, в іншому приміщенні, на іншій висоті. Два дні, прийшло з того часу, як були куплені черевики…
- Я така рада, що ти приїхала, мама не дочекається…
Інколи так буває, він живе уривками чужих життів. Коли на вулиці дощ, захистом являється власна шкіра, а коли вона не надійна, що тоді?!
Він лишається сам. Десь між звуками оголошеної відправки, поспіху, плачу дітей - його золоті очі, вдивляються у свою середину. Його крига вкрила скроні, щоб він завжди пам’ятав, що десь між ним і чужими поглядами проведена тоненька лінія, яку сам провів. Він знає, як легко заглянути під одяг, під шкіру…він знає що там де написано «ВИХІД», виходу немає…він знає…
«Хтось бачив його?! Скажіть, будь-ласка! Бачили?! Чоловік середнього зросту, без багажу?! Він, він, він…Його золоті очі! Хоч хтось, будь-ласка!...»
Найважче знайти, того, хто ніколи не ховається.
Ніхто не помітить нас, поки не заглянемо в очі,
В нотах так багато чужих думок, наче музика комусь належить,
Ніхто не помітить тебе, і коли ти спіткнешся,
Тільки твоя рука допомоги, обіпреться об холодну підлогу,
І ніхто не скаже: «Ти мені винен». Ти їм не належиш.
Ніхто не помітить мене, ніхто не побачить в що я одягнена,
І ніхто не почує про, що наша розмова…
Англійські серветки, запиши номер свого телефону,
Я ніколи не буду дзвонити, ми зустрінемось…
Зустрінемо зиму в залі очікувань,
Там де ти чекаєш мене, я діждатись не можу,
Доки домом твоїм стане моє власне тіло…
чудесно написано как поток енергии, как ручей чувств... понравилось, забираю! збережу у свому альбомі улюблених творів вдома.
тріпочучі слова."Коли на вулиці дощ, захистом являється власна шкіра, а коли вона не надійна, що тоді?! " торкають, проникають, хвилюють.
Ваньоха Р. відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
а знаєш, що тоді?..тоді потрібне нове тіло, нова шкіра, з часом тріщини дадуть про себе знати в будь-якій..але приємний момент - відчуття неповторні))
Ну і дякую..
C возвращением тебя, солнышко .
Еще не дочитав до конца рассказ, уже знала - забираю... Он так до-буквенно напитан энергией... И музыка.... от нее вместе с прочтением что-то дрожит внутри тонкой пылинкой и звучит в такт
Ваньоха Р. відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
співпало з музикою, буває ж..
дякую..рада, що комусь припало пилинкою))
.. 
Дякую, ще раз))
