Сніг лежав одинокими острівцями і тихо помирав під легеньким березневим сонцем. Він був втомленим життям, почорнілим та нещасним, як стара квола людина. Всі радості та гріхи молодості, давно забуті ним і усіма довкола, тепер чомусь пригадувались до найменшої дрібниці. Здавалось, він зітхає та сумує за щасливими днями. Разом з тим про деякі речі він шкодував... Його останні подихи були настільки тяжкими та жалісними, що на все це було дивитися сумно.
А колись він був свіжим та молодим. І все йому тоді здавалося під силу. Він загравав з перехожими, дружив із сміливим та відчайдушним вітром, зухвало кидаючи усім виклик. Кружляв у білому вальсі з коханкою-завірюхою, яка у танці пронизливо реготала дзвінким голосом.
Він умів бути чарівним та казковим. І тоді усі зачаровані, затамувавши подих, дивились на нього, а він творив дива. Вкривав тихенько всю землю білим покривалом і нашіптував їй на вушко старі добрі казки, як нашіптує матуся перед сном своїй любій дитині. А та смішно посапує носиком і просить розказати казочку ще.
У передноворічну ніч його чекали особливо…Він інколи дозволяв собі просто не прийти…І тоді свято, звичайно, відбувалось, але воно було не таким, яким хотіли його бачити. Бо без снігу зникала магія, було якось по-буденному нецікаво, не було справжнього свята!
Сьогодні він був старим, кволим та одиноким. Лежав тихо та мирно, усвідомлюючи те, що наближається його кінець…Ніхто вже не захоплювався ним. І він тихенько танув.
Ми - сніг…
Ця пісня усім би набридла... 
