За добро добром спіши воздати — мудрість завше доброю була (М. Луків)
Якось рано-вранці в залу суду
Увірвався літній чоловік
З криками: «В’яжіть його, приблуду!
В кайдани злодюгу, щоб не втік.
Ось мерзотник, капосна личина,
Хитрий, хоч, здається, молодий.»
Поруч з дідусем стояв хлопчина
Тихий, ніби крейда весь блідий.
Та суддя, досвідчений, розумний,
Висновки робить не поспішав.
Покарати будь-кого бездумно
Безневинно, може, не бажав.
«Тихше, тихше, пане, нащо галас?
Що воно за загадка така..
Хто Ви, звідки, що, нарешті, сталось
З Вами через цього юнака?»
«Я мудрець, відомий всюди лікар,
Я – філософ сірої юрби.
Ой, біда, біда мені велика!
Цей хлопчисько вкрав мої скарби!»
«Золото, прикраси взяв чи гроші?
Зникло все вночі чи вже зрання?»
«Гірше! Він отримав найдорожче..
Люди, він украв мої знання!
Він мені служив багато років,
Прикидався, що німий, мовчав..
Сам же слідкував за кожним кроком,
Всі секрети лікарські вивчав.
Вранці вчора вийшов я на ганок,
Десь в той самий час, як і тепер.
Раптом стало так мені погано!
Ще хвилина, може,я б помер.
Зі словами: «Що ж це з вами, пане?»
Ліками мене він напував.
Все зробив, приблуда, бездоганно.
Бачите, панове, врятував!»
«Нащо ж Вам тоді його карати?
Учень добрий, бачу, цей хлопчак.»
«Ці знання мої. І все. За грати!»-
Дід несамовито закричав.
Довго ще старий шукав причину,
Щоб слуга потрапив у тюрму,
Та суддя все ж випустив хлопчину
І сказав ще лікарю тому:
«Як зумів ти мудрості дістати
Зі знання людського джерела,
За добро добром умій воздати –
Мудрість завше доброю була.»
2009 р.
