Людина в масці. Театр однієї особи____Сцена IV. Інтроверсія
Сцена IV
Інтроверсія
Темний театр, освітлена сцена. На сцені стоїть велике дзеркало в ріст людини. Там же знаходиться Людина в масці. Вона нервово ходить туди-сюди. Вона роздумує як їй бути далі. Думки тиснуть на неї й вона не може втримати їх всередині. Вона говорить сама до себе.
Людина в масці:
– Що ж… Порожнеча мовчить. Іншим ідолам байдуже. Матеріальні особи є втіленнями тих самих ідолів. Куди ж іще можна звернутися? Та й чи треба? Так перейматися цим? У мене є.. я сам. Чи цього не достатньо? Я ж можу сам один прожити із собою. Я один…Чи ні? Хто я, по суті, такий?Може дарма я досі про це не задумувався?
Відображення Людини в масці у дзеркалі:
– Так! Дуже навіть дарма!
Людина в масці:
– Мабуть вже. Хто ж найближча мені особистість, як не я сам? Я досі шукав чогось для себе у всіх навколо, намагався зрозуміти кожного зустрічного, а себе ігнорував чомусь. Дивно, чи не так? А я ще питаюсь, чому так важко знайти щастя…
Відображення:
– Ну звичайно ж! Людина за віки виробила залежність від чогось чи когось. Вона створила собі правителів і богів, аби мати змогу почуватися хоч комусь потрібними й захищеними, щоб перекласти хоч частинку свого тягаря на плечі “мудрішої” “вищої” сили. Однак насправді ж людина цілком може прожити без них, тобі як всі ці боги без людини – просто пил на надгробній плиті.
Людина в масці:
– З цим я згідний, але зовсім не розумію чому ти це сказав?
Відображення:
– Ну як? Ти ж шукаєш собі повсюди різних помічників та наставників. Припустімо, вони навіть в змозі допомогти, але ж і без них ти цілком спроможний справитись з власними проблемами, а от без власного я тобі нікуди.
Людина в масці:
– У мене є власне я!
Відображення:
– Неправда.
Людина в масці:
– Правда! Моє я завжди при мені!
Відображення:
– Так, воно при тобі, але, як правило, воно валяється десь забуте й безнадійно загублене в нетрях твоїх кишень.
Людина в масці:
– Я буду сперечатись з власним відображенням у дзеркалі?
Відображення:
– Куди ти від мене подінешся?
Людина в масці обурюється і відходить від дзеркала. Вона збентежена. Слова Відображення її спантеличили. Людина в масці не хоче їх приймати, але все ж їй доводиться задуматись над цим. Вона, тримаючись так, щоб не потрапляти в дзеркало, починає снувати сценою й бурмотіти.
Людина в масці (долинають уривки фраз):
– Це не правда!!... Я не закопував себе… Не може бути… Я не інші… Не одне ціле з ними… Я унікальність!... Я просто шукаю шлях!
– Я що помиляюсь? Щось неправильно роблю?
Людина в масці підходить до дзеркала.
Людина в масці:
– Тобі відомо щось?
Відображення:
– Звичайно відомо! Я ж твоє відображення!!
Людина в масці:
– Хмм… І…Тоді допоможи мені розібратись! Проясни мій погляд!
Відображення:
– Я всього-на-всього відображення тебе. Ти сам маєш розібратись в собі, тут тобі помічників немає.
Людина в масці (ще більше спантеличена):
– То що ж ти хочеш від мене?! Що мені робити?
Відображення (несмішливо):
– Не прикидайся дурним.
Людина в масці ще певний час мовчить, в той час, як Відображення посміхається. Людина в масці все більше напружується, але старається все обдумувати. Мовчанку порушує Відображення.
Відображення:
– То що?
Людина в масці (повільно, однак емоційно):
– Що?? Я нічого вже не знаю? Я знаю себе, я це… Я так думав! А ти мені тут хочеш сказати..
Відображення:
– Нічого я не хочу сказати, я ж лише відображення. Відображення не говорять, вони тільки проекції на гладі скла.
Людина в масці:
– То нащо мені голову морочити?! Ти мене тільки плутаєш! Це все ти, ти - причина! Я нічого не знаю вже…
Відображення:
– Хи-хи. Невже ти справді думаєш, що я тут саме для того, щоб знущатись над тобою?
Людина в масці хоче різко відповісти, але зупиняється на півслові, вона ще сумнівається. Відображення продовжує очікувати і спостерігати.
Відображення:
– Ну отож? Нема чого мовчати! Мова тут йде не про мене, а про тебе. А тепер розкажи мені – хто ти такий?
Людина в масці (з придушеною злістю, але задумано):
– Я?... Я??... Я… Це ти… Це особистість, що прийшла до цього театру… До спокою… В його пошуках.. Геть від тих людей!... Особистість, що не є їх частиною!!! Без суспільства, без обов’язків!!..
Відображення:
– Стоп! Не сміши мене.. Ти сам у це віриш?
Людина в масці:
– Так!
Відображення:
– Ну добре, нехай.
Людина в масці:
– Отож.. Тут мені потрібен новий шлях. І де його шукати? У кого?
Відображення:
– Ти сам знаєш.
Людина в масці:
– Я знаю?!! То чого ж я тут сиджу?...
Відображення не відповідає.
Людина в масці:
– Порожнеча? Раніше я так думав, але зараз не впевнений вже. Як я можу бути її частиною, коли я є хтось, окрема особистість? Себе втрачати страшно…
– То хто? Всевишній? Ще якісь боги? Хто?
Спокійний сміх Відображення.
Людина в масці:
– Я самодостатній?! Ти це стверджуєш? Мені ніхто не потрібен? То чого я нещасний, чого я прийшов у цей театр?
Відображення:
– А ти не думав, що справа в тому, що ти постійно десь блукаєш? Де твої цілі, де орієнтири?
Людина в масці:
– У мене є цілі й переконання!!!
Відображення:
– Ти мене обманути хочеш?
Людина в масці захлинається власними словами і вдруге відходить від дзеркала. Її думки виходять з-під контролю і вириваються штормом у її голові. Вона метається по периметру сцени, намагаючись не дивитись у дзеркало. Намагається заспокоїтись.
– Відчепись від мене!!! Яке ти відображення взагалі? Моє відображення мало б зі мною погоджуватись, підтримувати, розуміти. Воно – це ж я!!!
– А ти всього-на-всього брешеш!!! Обплутуєш, збиваєш зі стежки!! Хто ти? Підсвідомість? То й забирайся всередину мене й мовчи, а я зроблю як знаю!
– Як тобі така розмова сподобається, театральний демоне?!
Людина в масці підходить до дзеркала, щоб поглянути Відображення у вічі.
Людина в масці:
– Що скажеш на це?!
Відображення:
– Я лише відбиток у дзеркалі, що я можу сказати?
Людина в масці:
– Досить!! Досить мене дурити, ти на мене не схожий!
Відображення:
– А чого я маю бути схожий? Так, я частина тебе, але прихована зазвичай. В чомусь може навіть протилежна, альтернативна. Ти мене не знаєш. Не бажаєш знати. То чого ж дивуватись?
Людина в масці:
– До того ж вельми не приємна частина!
Відображення:
– До чого тут сварки? Проблеми ж у тебе, а я тут не назавжди.
Людина в масці:
– То забирайся вже!! Немає ніяких проблем, я тебе більше не слухаю! Твоя гра розкрита!!
Відображення:
– Я тобі не потрібен?
Людина в масці:
– Йди геть! Негайно!!!
Відображення:
– Куди? Моя реальність обмежена дзеркалом!
Людина в масці:
– Іншим розкажеш!
Людина в масці біжить за сцену і хапає першу ганчірку, що трапляється під руки. Перевіривши, чи достатньо вона велика, Людина в масці повертається на сцену і старанно накриває нею дзеркало. Попри її очікування жодного звуку, чи навіть заперечень із сторони Відображення не долинає.
Людина в масці:
– Ось так!
Мовчання у відповідь.
Людина в масці:
– Ти мене чуєш?
Тільки тиша.
Людина в масці:
– Ти зник?
Порожній театр не відповідає. Людина в масці знову наодинці. Годинник рахує час, зал мовчить.
можливо для когось заважко сприймати такого роду персонажів,однак я настільки проникаюсь цією енергетикою...
просто неймовірно цікава тема..
самодостатність,егоїзм,життя в масці...стільки переплетів
Тарасе,ти просто неймовірний...знаю,не можна так часто тебе хвалити,але просто не можу...
це шикарно, твої думки не обмежені,вони без рамок
M.E.(nachtigall) відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, тобі, сонце)))))
Ти справді перехвилиш мене