Сім’я ця згадує чуму, ніхто не розмовляв,
Не знали ж бо й не чули мови,
Лише огидно в животі заплаче немовля,
Що не народиться ніколи.
І є їх четверо, усі сидять в пустій кімнаті за столом,
Не мають гадки як сказати про той біль,
Та тільки вдарив чоловік по площі кулаком,
На свіжі рани сипле жінка сіль.
Ще дивляться напроти людям в очі,
Дочці та сину, що уже дорослі,
Які щосили удавали пацюків,
Пересуваючись поволі,
Неначе напівмертві, кволі
Й пускали кров із рота на батьків.
У відповідь батьки кривили рожі,
Одна на одну що не схожі,
Та плакали, неначе їм болить,
І небо сіре у вітальні,
Зробило коло привітальне,
У пам’ять про жахливу мить.
Не мили руки та пищали,
В агонії заверещали,
Всі четверо хворіли як один,
Запеклі рухи ідіотів,
Німих людей, що зникли потім,
Від гнійних ран удаваних тварин.
Реалістично змалювали
Лиху чуму, що уявляли,
Не знали лиш, що ця вистава зла,
Покрились плямами брудними,
Потворно тануть в домовині,
Виносили сусіди їх тіла.
Німа сім’я родила дійсність з думки,
На стільки фанатичні візерунки
Залишили акторів на кострі,
Не той будинок більш,
Не ліплять знаки руки,
І люди там давно уже не ті…