Щось темне ходить містом, залежно від напрямку сонця,
То, може, стовпи, підпираючи небо, забилися в гострі кути,
Кути світової кімнати… Дивіться туди!
Щось пахне старенькими дошками й небом в моєму віконці:
Крізь тумани та відстані, падає тінь, навіть в інші світи,
Наче створює грати… За ними і ти.
Шафи тоненькі торкаються майже зірок, дихають маревом,
Легенями з воску… колом і наново.
Повні книжок неповчального кислого змісту і (мені зле…)
Гниють на великих полицях… про дивне, відстале й тупе.
Словесне мистецтво пустими об’єднане темами, зібране купою,
Романи й новели написані більше ніким, ніж людиною,
Стилі та жанри ніякі, літери стерті бездарною скрутою,
Зміст ні про що, сенс відсутній, заляпаний слиною…
Вислови тануть, прозорими цвяхами в землю забиті під шафами,
Склали фундамент вчорашніх будинків з чужими балконами,
Тисячі пОверхів з глухонімими сторінками
Дивністю книг невідомих виразні між клонами.
Люди продовжують жити у бібліотеці неясності,
Кидають вудочки з вікон, чекають на щось,
Гніздяться чаплі дахами приватної власності,
Новим сюжетом нічого сповниться хтось.