Як жаль, що некоханому-кохана,
І небажаному-бажана,
І вся та пристрасть в кольорі «асфальтна гама»,
Вибач, я не твого серця дама...
Порви світлину щастя в уявній альбомо-драмі,
Забудь, я склала почуття давно вже в орігамі,
Щоб ще повірити колись у казку у «буденній ямі»,
В якій ми пів життя розбиваємось по парах,
Заклеймовуючи Любов шрамами по ранах,
Відповідь чекаючи десь на сьомих Хмарах...
Як жаль, що не його я є кохана,
І небажаному-бажана,
Коли з тобою цілунки-як омана,
Пісна страва для гурмана...
Я оповім тобі, що відчувала, нарисом мого кохання,
Колись під зорепад, я загадала те бажання,
Обійми ті отримати, в яких немовби душі то зливались,
І трепіт і тепло в одному об'єднались.
Так сталось...
Я пам'ятаю безліч зір на небосхилі,
Стелив дорогу в море місяць в повній силі,
І акомпонував в усьому оркестр тиші сонним хвилям,
А погляд з обриву десь губився в милях...
Лише б слова..
Та любов німа...
Тільки там - в обіймах живучи та розмовля,
Творила вона історію- роман,
Чи може той, ще й насьогодні незрозумілий самообман....
Була лиш хімія-дурман...
І все, що маю я тепер слова...
Як жаль...
Що некоханому-кохана,
І небажаному-бажана....
18.12.10
