Червоне листя оплітає
Паркан іржавий біля церкви,
Їх вітер сивий обриває,
Скидаючи на купу цегли.
Шибки розбиті й підвіконня,
Немов розтерзані долоні -
Скрізь обгорілі, та живі
Поблискуюють із надр пітьми.
Палають іскрами, мов очі
Незлі, задумливі, дівочі,
Ті, що були раніше бані,
Але тепер лиш ехо в лані.
Ще іноді лунають голоси,
Дзвінкі, чистіше літньої роси,
Що привидом лишилися від хору,
Він церкви становив міцну опору.
Ми сидимо на ганку там, мій друже
І добре знаєм, хто споруду цю спаплюжив.
Та церква, брате, - то макет,
Макет зневіченой людини,
Бо люди, точно, як тварини:
За владу і багатств найменшу чверть
Готові і прекрасне приректи на смерть...
