Тоді, коли ти пішов...осінь по-звірячому страждала від холоду. З висоти у мій світ вривались краплі води...холодні, темні і чужі... Вони мили мою душу від спогадів огидним, болючим брудом. Світанки розцвітали тихим листопадом...Для когось життя продовжується, а в мене воно зупинилось.Затамувало подих на сьомій ноті твого сміху..на нашому сьомому небі...тоді, коли прийшов день, тоді - коли ти пішов!!!
Мертва точка. тут немає нікого. Та стерва - осінь залишилась там - у їхньому світі. А ми жили далеко від всіх. В мертвій точці. Жаль, що не довго... Кохали свою окраїну, а ще ту прірву, що починалася за нею. Палали віхолами болю і жили… жили… вбили… І в животі пекло пустотою. В твоїх очах сміялись янголи. Їх тисячі, мільйони!!!! Пафосно, як в бразильському серіалі, ти пішов, пафосно боліло серце. Писати щиро можна лише кров*ю…………..
Божевільна пристрасть в долонях. Скорена, зім*ята. Тепер осінь так і залишилась за вікном, а може й взагалі розлетілась на друзки! А я тоді вдихнула повітря на цілу ніч. Щоб потім не дихати, щоб не сполохати гармонічну анархію між нами….
Тоді, коли ти пішов я таки зробила цей крок. Я пломеніла люттю і здалась. Я за окраїною…Так! Тепер я не з вами. Я тепер інша. Не втрималась.Всього лиш встала на вікно, а потім мить…і я вже там. В осені. В вашому світі!!!
А наша мертва точка, хай буде мертвою.
