Ніч… Несучи в собі пісню тиші, творить чудеса, здійснює неймовірні перетворення, таємничістю відлунюється у незвіданих коридорах душі …
Дерева вночі стають незнаними досі істотами…Ідеш нічною стежкою, яку не раз міряв кроками вдень, зирк, кличе тебе в свої обійми яблунька, яка за дня сором’язливо прикривалася залишками листя. Чуєш? Як лепече осика про те, що їй страшно самій, адже темно, не видно нічого. Вона просить потримати за руку…Ай, обпалює інеєм долоні! Але не відпускає… Її всю трусить, розпочалася зоряно-зимова лихоманка…
Раптом вигулькне перед тобою міцний дуб. Граючи м’язами, показує всю свою міць ?! Поховалися за нього маленькі дубенята, схлипують-поскрипують…Лячно їм…Наговорили їм берізки, мовляв, ходять ночами дроворуби-дуборуби! Жахунки…
Граються майже невидимі нікому Хмари, ховають від усіх Місяць. Щедро бризкає Ніч чорною гуашшю на все, що її оточує…А Хмари задоволено хихикають в кулак: «Ну, що? Бачили? Ось, що ми можемо!!!» Раптом вітер одним стрибком опиняється біля Хмар і лоскоче-вилоскотує їм боки. Вони вже не хихикають, а розкотисто й гучно регочуть… Вітер теж заливається сміхом, йому подобається такий хаос. А тим часом Місяць виривається з тимчасового полону і тікає подалі від сміхотух. Ніч незадоволено і демонстративно бурчить, стираючи сліди чорної гуаші, але в душі усміхається: «Вміють же розважатися…»
А як вона розмальовує сни мереживом, неймовірним плетивом…Бачили після морозної ночі малюнки на шибках? То сни, що не прийшли до вас, розсипалися візерунками, бо ж мороз їх так хапа за п’ятки, можна й не добігти…
Заглядає чарівниця і до наших секретів, дає їм волю, і вони літають-рояться у нас над головою чорними кажанчиками.
Ніч загадково посміхається і тане в обіймах туману…