Було це ще за час великого Богдана,
Два чумаки зібралися у Крим.
По овес надумали поїхать,
Грошей в кишеню вкинути собі.
Взяли з собою двійко тих волів,
Що силу мають у ногах тай в апетиті.
І почали збираться.
Той собі у хаті нишпорить усюди,
А другий теж не спочивать пішов.
Той перший взяв собі сорочеку, штанці і капелюха.
А другий те саме, ще й забарився трішки.
Горілку з салом відшукать ніяк не міг.
Коли зібралось все до купи,
І вкинули цю купу в віз.
То так і вирішили їхать на возі цьому в поЇзд.
Ну що ж, прийшов і час знайомиться із ними,
А то, то той, то цей.
Імення в них свої іще є.
Першим звався, то Іван, а той другий був Богдан,
На честь великого Богдана.
Іван й Богдан були при грошах й горді трохи,
То вирішили путівники не брать.
По зОрям думали читать.
У перший день походу,
Ці дядки з’їли геть усе.
Шкоринки хліба не лишили.
І ні краплі ще й води.
Тут їдуть бачать, он село.
"А може там те буде сало,
Що нам так в черво пішло?"
- Спитав Іван у Богдана.
"Гайда туди!"-Сказав він в слід.
Помчали на волах в село,
Зайшли у корчму!
Засіли в стіл!
Зняли кептар!
Тай вже кричать- "Налий нам, вуйку, ти вина.
Десь пінтів п’ять, щоб ви ходили нас шукать!"
Через пару тих годин,
Куми нахрюкались, як свині.
Лягли собі два у возА.
І тут прийшла до них гроза.
Швиденько встали, вже тверезі.
Завезли віз до когось в двір,
Дали волам ще їсти, дали пити.
Та й пішли вни знов хропіти.
Ось тут на ранок, десь в шість сорок.
Тай зирк вони - хазяїн двору.
А хазяїн не простак,
Силовий такий хлопчак.
Як стрілить він очима.
Як підірвуться два кума.
То бігли вони худчіш за волів напевне, шість.
Все, одбігли від села, в чому мати родила.
Бо вночі їх обікрали,
Всі в них гроші ті забрали.
Два сидять на возі, плачуть,
Так ревуть, що аж не бачать.
Тут до них вертає віл.
Тай говорить хлопцям він:
"Що кумови, от і хрест
Поїзденькам по овес.
Так вам й треба голодранці,
По шинкам, по кабакам.
Ні, косили б, дома, вранці нам траву і кролякам.
Ви поперлися кудись, ще й без карти.
Еш які, мудрі хлопці-обідранці.
Що тепер?Куди йдемо?Чи тут так і помремо?"
Подивилися два кума, та й почухали лоби.
Та й шубовснулись із воза, та й самі їдять трави.
Через десять-сім хвилин,
Встав Богдан.
Підняв Івана.
Два німі, як ті дрова.
Сіли в воза, пряжки в руки.
І поїхали оба.
І в думках в кумів одразу.
"Більш не п’ю я ту горілку,
Краще чур хай забере!
Обікрали нас, напились, ледь були ми не побились.
То навіщо нам таке?
Те життя якесь гірке!
Буду жить собі свідомо,
І косить траву удома!
Щоб воли і кроляки більш ні слова не зрекли!
Бо із успіхом таким,
Буду голим ще й босИм!"
©Copyright: А.П.Кабвой 2010
ID:
191015
Рубрика: Поезія, Гумореска
дата надходження: 21.05.2010 19:13:40
© дата внесення змiн: 21.05.2010 19:13:40
автор: А. П. Кабвой
Вкажіть причину вашої скарги
|
!!!
