Люди мають властивість залишати після себе осад. А осад цей не зовсім звичайний, він як вірус. В наших організмах він може деякий час спати, але досить прийти певній порі року, досить увімкнути музику, яка пов*язувала з певною особою чи просто пройтись по дорозі, по якій ви робили прогулянки,як враз.....В мозку щось перемикається, імунітет падає і вірус на волі. Прокинувся.... Він має здатність залазити у найглибші куточки пам*яті, витягає назовні всі спогади і переживання, які здавалося б вже пережиті і починає приводити все в дію... заводить мозок як годинник... Тік –так...тік-тік... в найнепідходячіший момент ми починаєм розуміти, що з нами щось не те коїться... звідки в моїй голові ці давно «забуті» емоції? Ми пробуєм перемкнути себе, зайняти думки справами, новими проблемами.. а насправді нічого не виходить... Через деякий час з*являється слабкість всього організму, слабкість думок... відчуваєш зупинку часу. Все навколо перестає існувати.. все крім людини,котра залишила осад.. Починаєш собі дорікати ... ти ж обіцяв собі незлічену кількість разів, що більше не повернешся до пережитих емоцій, що в твоїй голові немає місця для цієї людини і що... (найбільша помилка) я ж вже ЗАБУВ ЇЇ! Насправді, не можливо забути... викинути в пам*яті чи тим більше з серця, в якому немов бібліотека.. широкі ряди з забитими полицями книг про пережиті емоції, про перше кохання, перший поцілунок, зраду, біль, щастя, періоди розлук та списки планів на майбутнє.... все припадає пилом, доки не прокидається вірус... він любить чистоту, оскільки витирає весь бруд з книг і сідає читати... Можеш навіть не пробувати з цим боротись. Він не зникне, поки не перечитає все... і чим більше в тебе книг, тим довше він їх читатиме...
