Карпати. Величезні гори з неповторною красою, яка охопила і ліси, і села, і струмки. Особливо ця краса проявляється на весні, коли все розцвітає, прокидаються тварини. Але всю цю красу намагалася зруйнувати війна. Війна. Це слово викликало в мені жалобу до всіх, хто потрапив під її натиск.
Що найбільше здивувало мене в цьому селі, так це те, що не було жодної людини, навіть мертвих не було. Село було пусте. Кожна хата була відкрита, в них через усі отвори заходив незрозумілий туман. Деякі будівлі були зруйновані, але значних руйнувань не було. Здавалося, що тут ніхто не жив вже років триста, не менше. Того дня небо було похмурим, сонця видно не було, на нього заважали дивитися хмари. Дерева були сухими, без листя, на них тільки-но почали з’являтися бруньки. Але на деяких деревах вже були поодинокі, маленькі листочки.
Наш загін отримав наказ: розвідати територію біля лісу, оскільки там були помічені загони фашистських військ. Про село нас ніхто не попереджав, його навіть на карті не було. Ми прийшли сюди вчора, ніяких ворожих військ не помітили, жодної живої душі. Треба було вертатися назад, бо річка може вийти з берегів, тоді ми залишимось тут надовго. Але у нас ще був дорогоцінний час, хоч не так багато як хотілось би.
Я сидів на лаві як до мене підійшов мій кращий друг Остап. На той час на було по двадцять, хоч нам здавалося, що ми набагато молодші. Ми були знайомі вже давно, ще до присяги. Я часто згадував як ми приймали присягу. На той час це для нас було свято, нарешті вступити до УПА. Ці слова крутилися у мене в голові кожен день, вони завжди заспокоювали мене під час битви:
Я, воїн Української Повстанської Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров'ю ycix Найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського:
Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крові ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України. Буду мужнім, відважним і хоробрим y бою та нещадним до ворогів землі української. Буду чесним, дисциплінованим і революційно-пильним воїном. Буду виконувати вci накази зверхників. Суворо зберігагиму військову і державну таємницю. Буду гідним побратимом y бою та в бойовому життю всім своїм товаришам пo зброї. Коли я порушу, або відступлю від цієї присяги, то хай мене покарає суворий закон Української Національної Революції і спаде на мене зневага Українського Народу.
Саме ці слова я та Остап вимовляли під час присяги. Після на душі стало радісно, по-материнському тепло. Так, ці моменти зі свого життя я пам’ятав досконало. Але, з тих пір пройшло багато часу, ми з Остапом дослужилися до чотових, заробили кілька шрамів, зокрема на кінцівках. Спочатку було дуже страшно, але потім звикаєш до цього жаху який твориться навколо. Одного разу, я навіть знепритомнів, та командир швидко поставив мене на ноги. Потім він прочитав мені нотацію і після я вже почував себе менш нервово. Командир у нас був хоч куди. Він завжди коли приймав новенького до свого загону запитував його:
- А чи справжній ти українець?
- Так, - відповідав новенький.
- І сало любиш?, - знов запитував командир.
- Люблю, - відповідав новенький. Таких запитань у командира було багато. Бійці які служили у його загоні ще давно казали, що командир просто жартує. Він був досвідченим воїном. Багато побачив на своєму шляху. Цей чоловік почав воювати набагато раніше за нас. Йому було тоді років сорок, не менше.
- Як ти себе почуваєш? – запитав мене Остап.
- Нормально, навіть краще ніж вчора.
- Це добре, ти захворів в самий невдалий момент.
- Так, не пощастило мені, мені ніколи не щастить.
- Не кажи так, - сказав Остап. – Принаймні ти все ще живий, до речі, завдяки мені. Скільки разів я тебе рятував?
- Разів п'ятнадцять, - відповів я. Потім ми засміялися, згадуючи кожен випадок. – Командир сказав коли ми підемо звідси?
- Сказав, що завтра о півдні. Дивно, чому ми не знайшли тут жодного фашиста?
- Може вони вже пішли, а може їх тут взагалі не було.
- Так, можливо, - сказав Остап. Він дістав ножа і протягнув мені: - Тримай, це тобі подарунок від мене.
- Що це?
- Ніж, тому у кого я його взяв він більше не потрібен, - у Остапа з’явилася сумна гримаса на обличчі. Він згадав про Петра, його старшого брата. Петро загинув ще до того як ми з Остапом вступили в УПА.
- Навіщо ти віддаєш його мені?
- Я хочу щоб він побув у надійних руках, тобі я довіряю.
- Ти ж сказав, що це подарунок.
- Я пожартував.
- Гей ви!, - почувся голос позаду. – Досить ґав ловити, командир дав наказ відпочивати!
- А хто до варти заступає?, - запитав я.
- Точно не ви.
***
Я прокинувся від звуку вибуху. Поряд стояв бунчужний сотні, в руках він тримав гвинтівку і час від часу стріляв з неї у вікно. Побачивши, що я прокинувся бунчужний Сокіл кинув мені автомат і крикнув : « Вставай! Німці!». З цими словами він кинувся до мене, але хтось з фашистів вистрілив і Сокіл впав. Бунчужний більше не подавав ознак життя.
Я схопив автомат і виглянув на вулицю. Вибухи, постріли, мертві люди, війна є війна. Потім я побачив Остапа який стояв під стіною сусідньої хати. Він відстрілювався як міг, але все-таки сил йому не вистачало. Тому я, недовго думаючи, кинувся йому на допомогу. Постріли лунали над моєю головою, саме тему, мені стало лячно. Але згадавши присягу я швидко отямився. Підбігши до стіни, де стояв Остап, я запитав: Що сталося?» Остап мовчав, та й говорити було ніколи. По стіні стріляли з кулемета, кулі пробивали її наскрізь. Мабуть, вона була зроблена з нестійкого матеріалу. Схоже, що сам кулеметник був у хаті або тільки-но забіг. Тому Остап схопив мене за рукав і поволік до сусідньої хати. Під кулями ми з ним пробігли метрів десять до хати яка стояла зліва від попередньої. Остап вийняв з кобури пістолет, прицілився в кулеметника та зробив декілька пострілів. Про кулеметника можна було вже не турбуватися. Остап змінив магазин пістолета. Його обличчя виражало сміливість та очі його говорили про зовсім інше.
«Сюди! Сюди!» - кричав командир загону, побачивши нас. За ним стояло ще кілька чоловік. Судячи по їх обличчям дуже налякані. Командир махав рукою показуючи нам, щоб ми бігли до нього. Ми з Остапом не звикли не підкорюватися наказам старших, тому ми, недовго думаючи, побігли до нього.
- Зустрічали ще когось?, - запитав командир. Мабуть, він хотів дізнатися скільки чоловік залишилося в живих.
- Більше нікого, - відповів я.
- Ні, стривай!, - закричав Остап, - я знаю, що під уламками однієї з хат залишилися ще троє наших.
- Де?
- Не далеко, я можу показати. Нам потрібно витягнути бідолашних хлопців звідти.
Отож, ми вп’ятьох вирушили на поміч тим, хто ще лишався живим. Вже світало. Сонце почало підійматися щоб опустити на землю свої промінці. Небо було червонувато-жовтого кольору. Мабуть, воно і залишилося, для мене, такого кольору, як би я не відчув різкого дзвону у вухах. Потім я зрозумів, що поряд вибухнула граната. Голова ніби теж вибухнула. Я побачив перед собою чорний образ, схожий на людину. Образ, помітивши мене, зробив те, чого я й чекав: вдарив мене по обличчю якимсь важким предметом. Того ранку для мене настала ніч.
***
Я прокинувся у невідомому для мене місці. Кімната нагадувала лях. Посеред чотирьох темних стін стояв дерев’яний стіл з стільцями, зліва були залізні двері. За столом сиділи двоє чоловіків і про щось розмовляли німецькою. Вони, мабуть, вирішували, що робити з полоненим, полоненим був я. Один з німців, побачивши, що я вже розплющив очі, підійшов до мене і різко запитав щось. Я не зрозумів, що. В очах у мене ще не зовсім прояснилося, тому я не побачив обличчя свого нового співрозмовника. Німець знову щось крикнув. Не почувши від мене жодного слова, він дав мені випити з фляги води.
Коли я більш-менш нормально розпізнавав предмети навколо, у лях зайшов ще один німець. Він був не схожий на тих, що були раніше у цій кімнаті. Він був добре вдягнутий, гарно зачесаний і на лівій руці у нього була пов’язка з свастикою. Я зрозумів, що він хотів від мене. Мабуть, німець знав українську або російську мову. Німці про щось розмовляли, судячи з голосів навіть сперечалися. Але німець з свастикою наказав іншим вийти, а сам присів поряд.
- Хто ти?, - запитав мене він. - Як ти себе почуваєш?
- Не скажу, що добре, але жити буду, - відповів я.
- Це добре, бо ти нам ще знадобишся. Нам потрібно щоб ти розповів мені все,що ти знаєш про наступи УПА на німецькі загони. Якщо ти розповіси, я потурбуюсь про те, щоб тебе відпустили.
- Ви думаєте, що я дурень?, - різко відказав я. - Я не збираюсь видавати секрети нашої армії, я не зрадник.
- Я прошу тебе як людину, а можу попросити як тварину, але цим вже будуть займатися ті хлопці, що були тут раніше. Я можу покликати їх, якщо хочеш.
- Ні не хочу. Я не знаю нічого важливого, бо я незначна особа, я лише чотовий, - сказав я. Я сказав правду, але дещо я міг розповісти.
Німець похилив голову. На його обличчі з’явилася незадоволена гримаса. Він встав і крикнув щось німецькою. Тієї ж миті в кімнату забігли двоє вже знайомих мені фашистів. Третій підійшов до них і почав говорити. Я нічого не розумів, що він говорить, але дії тих двох примусили мене зрозуміти, що зараз мене будуть катувати.
Один з німців підійшов до мене, тримаючи у руках ножа. Придивившись до ножа я зрозумів, що це саме той ніж який дав мені Остап учора. Чоловік поклав руку мені на плече і приставив ножа до горла.
***
Пролунав гучний вибух, ніби хтось зробив постріл з гармати. Німці швидко вибігли з кімнати. Їхні обличчя були дуже налякані і я зрозумів, що на них напали. Недовго думаючи я встав і шматком скла, що лежав неподалік, перерізав мотузки на руках і ногах. Звільнившись, я попрямував до залізних дверей. Двері були зачинені,мабуть, німці не такі вже й дурні як я сподівався. На столі я побачив, залишений моїм катом, ніж, який дав мені Остап.
Знову пролунав вибух. Цього разу вже ближче. Я сподівався, що напад здійснили ми, але у кімнату ввірвався чоловік у радянській формі. Він дуже здивувався, побачивши мене у німецькому таборі, але не розгубився. Це й чоловік спробував вдарити мене прикладом автомата, але я не дав йому цього зробити. Я вирвав у нього з рук автомата та зробив декілька пострілів. Чоловік упав і вже не рухався. Я витягнув у нього з кишень та сумки запасних набоїв, про всяк випадок, та побіг на вулицю.
На вулиці відбувалася битва. Радянські війська здійснили напад на фашистів. Для мого становища цього було досить, щоб я міг втекти з полону та повернутися у гори. Але часу в мене було не так багато. Тому я вирішив спочатку діяти, а вже потім думати. Я біг уздовж маленької доріжки, протоптаної недавно. На щастя, мене не помічали і я благополучно дістався окраїни лісу. Позаду чулися гавкіт собак та голоси радянських солдатів. Невже вони перемогли? Я не чув більше пострілів, тому швидко дременув у ліс, щоб мене не помітили.
Ліс був дуже густий. Найгустіший з усіх які я бачив. Дерева, які росли у цьому лісі, були дуже різноманітні, але найбільше було хвойних. Через крони інших дерев сонячні промені пробивалися погано, тому у лісі було темно. Я знав, що до нашого табору йти годин вісім. Треба встигнути до уходу мого загону, якщо ще є кому йти звідти. Але надія не полишала мене і я біг, біг щосили.
***
Ввечері почався дощ. Краплі води падали з неба на землю і перетворювали її на бруд. Я кілька разів намагався зловити краплі ротом, але нічого не виходило. Моя голова дуже боліла і трохи нудило, мабуть, контузія ще не пройшла, але я терпів. На плечі в мене висів автомат, на поясі маленька сумочка з набоями, а у чоботі ніж, якого дав мені Остап. Ліс здавався мені нескінченним. Дерева, ніби намагалися зупинити мене, та я не піддавався. Надія на те, що хтось з мого загону залишився живим і шукає мене, або пішов по допомогу не полишала мене. Я був упевнений в цьому.
Раптом я почув чийсь голос. Одразу зупинився, прислухався. Голос нагадував дитячий. Незабаром під мій погляд вийшла налякана дівчинка. Побачивши мене, вона заховалася за дерево.
- Не стріляйте дядечку!, - закричала вона.
- Не буду, - відповів я. - Хто ти, вийди, щоб я міг на тебе подивитися.
Дівчинка знов вийшла під мій погляд, вона тряслася, я так не зрозумів чому: або від страху, або від холоду. Їй було років вісім або навіть десять.
- Хто ти?, - знов запитав я.
- Мене звати Маруся, - відповіла вона.
- Звідки ти?
- З села, що недалеко. Німці прийшли ї вбили всіх, я одна залишилась.
- Тобто, тобі нікуди йти?
- Ні, дядечку, нікуди. Ви не стрілятимете в мене?
- Не посмію, - сказав я. - Ходім зі мною. Я намагаюся вийти з цього лісу. До речі, у тому селі де ти жила, зараз нікого не має?
- Є, дядечку, є. Люди у такі самій одежі, що й ви.
- Ні, кілька днів тому. На них ще німці нападали.
- Ходім за мною, я виведу тебе звідси, а потім подивимось, що буде, - сказав я. Дівчинка підійшла до мене і взяла за руку.
- Рятуйте, - прошепотіла вона. Це слово я запам’ятав на все життя. Воно ще довго крутилося у моїй голові. Я зняв з себе куртку і надягнув на неї.
- Тримай, - сказав я. - Тобі, мабуть, холодно. Сідай до мене на спину, я тебе донесу.
- Дякую, - відповіла Маруся. Вона задерлася мені на спину і я побіг далі. Я знав, що тепер треба не тільки рятувати власне життя, але й чуже.
***
Гілки, що попадали з дерев, хрустіли під моїми ногами. Я намагався йти якомога швидше, бо смеркалося. Не хотілося залишатися тут на ніч, та й Марусі було холодно. Я зупинився.
- Все, більше не можу, - сказав я. - Дай трохи відпочину, гаразд?
- Добре, - сказала Маруся. Вона зіскочила зі спини і сіла на колоду, що лежала поряд. Я відійшов на кілька метрів і зробив той крок, про який шкодував все життя. Я почув вибух, а потім різкий, дуже сильний біль у нозі. Я відлетів на метрів п’ять назад і зрозумів, що наступив на міну. Як же я міг її не помітити? Біль, наче, поглинув мене повністю. Мабуть, весь ліс почув мій крик. Голову було важко підняти, але я все ж таки це зробив. Мої ноги вже зовсім не здавалися ногами. Ліва була майже відірвана, а правої не було взагалі. Мабуть, вона розлетілася на шматочки.
Я відчув подих смерті у себе за спиною. Вона кликала мене до себе, намагалася зробити свою чорну справу. Очі мої почали заплющуватися, тіло німіти. « Все… кінець.» - подумав я і провалився у вічну безодню.
Ні, ні! Я житиму. Мені є ще заради кого, і заради чого жити. Я повинен вижити.
Я ледве розплющив очі. Надімною стояла Маруся. Вона трясла мене за плечі і кричала щось. « Все добре.», - видавив з себе я, хоч знав, що це було не так.
Десь, я почув гавкіт собаки. Сюди наближався німецький патруль. Вони вб’ють мене, коли знайдуть.
- Ховайся, - сказав я Марусі. Вона послухалась і заховалася за колоду, на якій нещодавно сиділа.
У мене була велика втрата крові, яка продовжувала текти з того, що залишилось від моїх ніг. Патруль вже наближався. Ще секунду і він буде тут. Собака вчує запах крові і одразу прибіжить сюди. Так і сталося. Собака та ще два чоловіка прибігли до мене. Чоловіки наставили на мене автомати.
Один з них прокричав щось. І не встиг він вдарити мене, як тут же впав. Другий попрямував за ним, собаку я вже не бачив.
До мене підбіг Остап, тримаючи в руках гвинтівку. За ним командир загону, саме він вбив тих двох німецьких солдат. Ще п’ять чоловік оглядало тіла мертвих.
- Ми своїх не кидаємо!, - сказав Остап. - Так ти в нас щасливець! Так, хлопці несіть сюди носилки, будемо витягати Василя звідси!
- Ходи сюди, дитино!, - сказав командир загону. Маруся вибігла і поглянула на мене. Я кивнув головою. Командир взяв дівчинку на руки.
- Василь впорався, - почув я голос позаду. Двоє хлопців поклали мене на носилки. - Рушаймо!
***
Того дня сіяло сонечко. До кладовища під’їхав автомобіль. Білий такий москвич. Двері водія відчинились. З машини вийшов чоловік років сорока. Він підійшов до дверцят пасажира і відчинив їх. Чоловік допоміг вийти з машини старенькій бабусі, які було вже років сімдесят вісім, приблизно. Разом вони попрямували до однієї з могил. У правій руці чоловік в руках тримав квіти, троянди. Лівою допомагав бабусі йти. Через кілька хвилин вони зупинилися. Бабуся повільно підійшла до могили, на якій було написано: Василь Ігорович Кожум’яка 1922 – 2001р. Чоловік поклав квіти на могилу. Бабуся сіла на лаву, що стояла поряд.
- Здраствуй, дядечку. Врятував ти мене тоді. Через кілька днів, після нашого уходу з того лісу, німці бомбили його. Як не ти, я б не вибралась з лісу, - сказала вона.
2009р.
ID:
184194
Рубрика: Проза
дата надходження: 15.04.2010 23:33:28
© дата внесення змiн: 10.03.2012 17:34:11
автор: artem43
Вкажіть причину вашої скарги
|
