МЕДИЧНО-ЛІКУВАЛЬНА ВІРШОПЛЮЙКА
Повертаюся вчора з роботи,
Аж дивлюся: на площі Свободи
Біля п’ятого справа стовпа
Галаслива зібралась юрба.
Розгортають червоні знамена,
Щось кричать в мегафони й сирени,
І у кожного бант і свисток,
Та усім уже років під сто.
А на ту ще не пізнюю пору
Враз цікавість взяла в мені гору:
Захотілось поглянуть зблизька –
Що ж це тут за вистава така.
Підійшов я до них за два кроки
І завмер собі нишечком збоку:
Придивляюсь до тих, що стоять
Та вслухаюсь у те, що кричать.
Боже мій! Що вони там волали:
Що у них якісь сурми заграли,
І в останній пора уже бій,
І мертвяк у них вічно живий,
І що світле майбутнє просрали
Бо не всіх в сиру землю поклали,
А як кров’ю залити весь світ,
То тоді гарний виросте плід.
І молились на зорі з серпами,
І здіймали ікони з катами,
Та на весь стозаслинений рот
Власний свій проклинали народ.
Плюнув я спересердя по тому,
Обернувся, щоб рушить додому,
Як дивлюся: стоїть якийсь хлоп
Й щось захоплено пише в блокнот.
Сам статечний, кремезний і видний,
В окулярах блискуче-солідних,
З білосніжно-стійким комірцем
І поголено-чистим лицем.
Все у бік поглядає юрмиська,
Раз-у-раз нахиляється низько
Над великим блокнотом своїм
І натхненно щось шкрябає в нім.
Мене знову цікавість здолала.
Я підкрався тихцем до амбала,
Крадькома з-за спини зазирнув:
Що ж він там у писульці писнув?
І яке ж-то було здивування,
Як ні слова не встряв із писання –
Букви всі наче геть не такі
І немовби рецепти якісь.
Він помітив мене й засміявся:
– Що, земляче, ти так налякався?
Та не бійсь, я не вражий агент,
Не шпійон, не писака, не мент.
Я – відома у місті людина,
Мої праці вивча вся країна,
Я – професор і доктор наук
Головлікар Петро Мозолюк.
Я тут тему цікаву вивчаю
І для книги нової збираю
Матер’ялів живих цілий ряд –
Це не люди, а прям-таки клад.
Унікальні, скажу вам, особи,
І у всіх ідентичні симптоми.
Відчуваю я шостим чуттям:
На порозі стою відкриття!
– Ой, пробачте, не хтів заважати,
Лиш одне можна ще запитати?
– Ради Бога, питанням я рад.
– А ви дохтор який? – Психіатр.
