|
Яскравий, світлий травневий день… вітряно. Земля під сонцем пломеніє, грайливі промені ніжно торкаються квітучих садів, різнобарвних квітів, молодих, зелених трав. З шовковими і ледь вищими травами, забавляється вітер. Інколи лагідний та за секунди, проявляє норовливий характер, сміливо, різко нахиляє донизу.
Від траси, дрібним вапняком всипана дорога. Вздовж неї, з обох сторін, квітнуть кульбаби. Поміж них, деінде тонких стовбурів, ще не розквітлого полину, широкого, світло - зеленого кольору листя чорнобилю. Далі кущі шипшини, глоду, за ними, то світліше, то темніше хвилями переливаються поля молодої пшениці.
Гул автівки зненацька лякає пташок, що принишкли по гніздах, за мить ніби по черзі, здіймаються ввись.З вікна таксі, Тамара їх тільки бачить, все ж уявляє, як вони цвірінькають, попереджають своїх друзів, про можливу небезпеку.
На задньому сидінні авто, вона з донькою Оксаною, і на руках тримає сина. Руслану недавно виповнилося два рочки, Як тільки виїхали з дому, він схилився до неї, солодко спить.
Сьогодні річниця смерті матері. Вона їде на цвинтар, вшанувати пам’ять найдорожчої людини, у вазу поставить квіти та солодощами пригостить односельчан. Ніби все нормально та бентежать думки, нині вночі місяць уповні. Хоча й минуло шість років та він щомісяця, їй нагадує про пізній вечір, помилку, яка змінила її життя.
*
Який же був, тоді чудовий час… закінчення школи. Під час випускного балу, на перший танець її запросив Сергій. Він на два роки старший за неї, в місті навчався на зоотехніка. Хлопці – однокласники, помітивши, лише переглянулися, тихо поміж собою,
-Та це ж наш… свояк, все нормально!
Два роки назад, він закінчив школу та, як не намагалася вона його згадати, все даремно. Чи в такому віці хтось би й звертав увагу. Лише по призвіщу, від мами чула, є така сім’я, мешкає на околиці села.
Сергій білокурий хлопець, симпатичний, привабливий,з балухатими синіми очима, високий на зріст. Мабуть не одна з дівчат заздрила їй.
Вони зустрічалися два роки. Хоча й по селі ходили розмови, що міг знайти кращу й багатшу. Щоби повна сім’я, а не мати одиначка виховала його дівчину. До того ж в селі всі знали, що її мати вже три роки лікується від онкохвороби. Та по приїзду, хлопець кожного разу спішив до неї. Після смерті матері стали жити разом. Чи це було справжнє кохання, чи пожалів дівчину та вирішили пожити без розпису в ЗАГСі. Після закінчення технікума, він працює у ветеринарній аптеці. Його батьки і вона наполягали, щоб працював у селі. Але вранці, на своїй автівці, він їхав у містечко, а повертався пізно ввечері. Запевняв, що йому так комфортно і змінювати роботу, не має бажання.
Тамара ж, щоби якось прикрасити свою одинокість, працює в дитячому садочку. Не раз мріяла мати донечку, але ж і досі не оформили шлюб, Сергій про це мовчав. Лише іноді, при розмові, про дітей в садочку, прослизали слова,
-Куди спішити, поживемо для себе, а там буде видно.
*
Минає час… Тамарі не спиться. На годиннику майже північ, вона чатує біля вікна. Місяць уповні зрадливо переливається. Чомусь раптово згадує маму, саме в такий час, вона відійшла у інший світ. Від раптового дзвінка від Сергія, здригнулася, тихо спитала,
-Ти де? Чому затримався? Коли приїдеш?
Гучний голос, неначе грім, приголомшив її,
-Я їду за кордон.Ти маєш зрозуміти, цей мій єдиний шанс. Я про це давно мріяв, якщо втрачу нагоду, шкодуватиму все життя. Знай, тебе ні до чого не зобов’язую. Відтепер ти вільна пташка. Пробач, щастя тобі!
Ті слова, неначе стріла в серце, В голові відлунням відбиваються часті гудки. Ну от і все! З ненавистю задивляється на місяць.Чому, від найдорожчих людей, саме в такий період мені так боляче? Це, що закляття? Чи така доля? Навіщо стільки випробувань?
Важкі дні.. ночі виплачених сліз. Звичайно їй двадцять чотири роки, вона не пропаде, основне є робота, це вже добре.Тепер, за земельний пай отримає гроші, нарешті сама вирішить з питанням про пам’ятник, щоб поставити на могилі матері. Мабуть знав, що поїде, тому відмовляв її, відтягував час.Чому не помітила, що щось приховує? Я вільна пташка… але ж чому так боляче?
На душі важко та з часом змирилася, вирішила його не турбувати.
Одна розрада, відволікав сусід - дід Микола.Часто навідується до неї, де в чому допомагає, втішав словом, радить радіти кожному дню.
В осінню пору завжди фізично важче. Гарно вродила городина, а їй же треба дати лад. Дід тішиться спілкуванню, допомагає копати картоплю. Вона ж вміє добре готувати страви, пригощає обідами, на якийсь час за розмовами, забуває про самотність, знаходив віддушину.
Одного разу, за столом дід помітив, як вона подає на стіл справу, морщить носа, кривиться. Не в його характері мовчати,
-Тамаро, тебе на кисленьке, ще не потягнуло?
-Це ти про що діду?
-А хіба сама не знаєш? В мене око соколине, все помічаю.
Через два тижні, вона в руках тримала висновок лікаря - вагітність три – чотири тижні під питанням. Це, як? Не вкладалося в голові, це ж треба, виходить саме в останню ніч, трапилося те, чого так боялася. Слова -» мати одиночка» лякають та зважитись на аборт, не вистачило сили волі.
За кілька днів,, під кінець робочого дня, прийшов дід Микола,
-Томочко, дитятко, із сусіднього села приїхав Руслан, купує картоплю, помідори, цибулю.
-А це що за один?
-Тю на тебе, так це ж син фермера, якому на п’ять років, по довіреності, ти віддала земельний план. Це син Петра Павловича, тільки тепер пригадав ім’я, чомусь вилетіло з голови. Я подумав, в тебе урожай нівроку, навіщо добру пропадати. Може піду до завідуючої, попрошу хай тебе відпустить.
-Та ні, її немає. Вона вже пішла додому. В мене п’ятеро дітей залишилося, зараз я передам їх у молодшу групу та й підемо.
Чоловік на обійсті, помітив діда, який розмахував руками, щось розповідає. За мить усміхнено звернувся до нього,
-Ну де тут твоя онучка!?
Зміряв її з ніг до голови, продовжив,
-О-о-о та вона справжня красуня. Може ти мене за онука захочеш? Чи, як там кажуть - за зятя?
Тамара зніяковіла, її обличчя миттєво почервоніло. Дід відразу забелькотів,
-Як тебе там, Руслан?! За таку паняночку маєш дати гарний викуп.
Вона не стрималася, різко до нього,
-Ну діду, досить! Пішли мішки носити.
-Я цього разу все не заберу, то ж днями, ще приїду. Он помідори й перець бачу, гарний урожай, зберіть у ящики, як треба і на олію обміняю.
Носити мішки їй не довелося. Руслан керує дідом, скоса зиркає на неї. Напевно ж солодка… ті думки, давно не дають спокою. Мабуть вже час подумати про особисте, за батьківським навантаженням й про себе не подумаю. Фермерська робота нелегка та поповнення статків зігрівають душу, впевнений у своєму житті. Скоро тридцятник, а в ліжку й досі без жіночої ласки. Як місяць уповні, то хоч вовком вий, в судинах кипить кров, різкий біль, немов струм пронизує голову. Інколи, як було в дитинстві, доводиться рахувати слоників, щоби хоч під ранок, міцно заснути.
Кілька днів дощило… Тамара, все частіше з думками зазирає до вікна. Вже й намагається зателефонувати Сергію, на жаль, вкотре від оператора чує, що такого номера не існує.
Вечоріло… біля обійстя зупинився Бус. Руслан приїхав за городиною. Через пару хвилин з’явився дід, кліпає очима, трохи хвилюючись, тихо звертається до Тамари,
-Ти тяжкого не бери, ми самі впораємося. Краще приготуй нам вечерю. Він чоловік непоганий, не одружений. Я свій рот замкну на замок, а ти добре подумай, дитині потрібен батько.
Погляд сполоханої пташки…раптово зблідла та враз, вже все обличчя стало червоним. Її рука торкається чола, схиляє голову,
-Ну добре, я вечерю приготую та…
-Все! Досить розмов, ніяких «Та…»
Руслан завадив розмові, приніс ящик з перцем,
-Давай діду не барися…туди - сюди повернися, хай всміхнеться молодиця!
-Ото бравий чоловік! Що то кров з молоком, шото молодість.Молодець! - старий моргає до нього,
- Тамара нам стіл накриє, не задарма працюємо.
Майже зовсім стемніло… Руслан намагався виїхати з городу та колеса Буса глибоко занурилися в землю. Майже півтори години марних зусиль.
Всі троє, замурзані зайшли на веранду. Дід хоч і зморений, все ж хитро зазирає до Руслана,
-Зараз чоботи знімемо, вип'ємо домашнього вина, повечеряємо.
За столом, дід щось шепоче до Руслана, Той у відповідь тільки усміхається. Повечерявши, дід встає із -за столу, перехрестився,
-Дякую Богу і тобі Томочко! Ти ж гостя не образиш, в тебе у ванній кімнаті є душ, нехай помиється, виспиться. Завтрашній день буде важким. З Буса кілька ящиків прийдеться забрати, як виїдеш, завантажимо.
В кімнаті на дивані…застелена постіль, у ванній кімнаті миється Руслан. Тамара на кухні, трохи хвилюючись, миє посуд. Слова діда, її просто переслідують. Дитина повинна мати батька - так вона цього не заперечує, десь далеко в глибині душі жевріла думка - а можливо Сергій все ж приїде.
За кілька хвилин, Руслан напів оголений, стоїть перед нею,
-Дав я тобі замороки… дякую, освіжився, ніби фізично і не працював. Не заважатиму, піду ляжу, в телефоні подивлюся новини.
Його тіло так приємно пахло, її злегка морозить, гучно б’ється серце. На якусь секунду, так хотілося потрапити в його обійми, зігрітися. Та тут же взяла себе в руки, зникла в кухні.
До неї довго лунали голоси з його телефона. Коли стало тихо, помітила, що спить, пішла у ванну кімнату.
То лише, на кілька секунд, він провалився в сон, вже почув звук зачинених дверей. Сон, як рукою зняло, роздумував. Мабуть треба поговорити? Чому б не жити разом, то ж не діти. Дід сказав, що вона вільна пташка.
Зненацька, двері ванної кімнати відчинилися, вона потерла очі від води, руками прикрила груди. При поцілунку, плескіт води подвоївся.
Світає... край неба місяць уповні. Тамара проснулася в його обіймах.
О, Боже, що я накоїла? Кілька раз подумки запитала себе. Зі щоки скотилася сльоза, впала на його оголені груди. Він відкрив очі,
побачивши її очі повні сліз, заспокоїв,
-Все буде добре… не плач, не треба протистояти долі.
І вже жартуючи,
-Мій Бус потрапив у халепу, а я потрапив у храм любові і спокуси, де так тепло і приємно. Знаєш, відколи тебе побачив, втратив сон, ніби захворів. Тож тепер лікуй, дай поцілую, вип’ю вишневого солоду.
Вона поправляє ночну сорочку, присіла біля нього,
-Знаєш, я тобі хочу дещо сказати…
-Не варто… я помітив та ми народимо, ще не одне дитя. Я їх однаково буду любити.
Через місяць, в ресторані відгуляли весілля. Переїзд у містечко її збудоражив, милувалася новим будинком Руслана.
Згодом Тамара народила донечку, назвали Оксаною, в честь його матері. Її життя інколи видавалося за сон. В сім’ї порозуміння, гарні статки. Його батьки не втручалися в їхнє сімейне життя. Руслан став правою рукою батька, вів бухгалтерські справи, а інколи й сідав за кермо трактора та комбайна. Через чотири роки вона народила сина Руслана. Вона мріяла про це, чоловік від щастя був на сьомому небі.
*
Вчора, збираючись поїхати на цвинтар, дзвінок діда розхвилював її. В село приїхав Сергій, напередодні завітав до нього, цікавився по неї.
В небі місяць уповні, в душу підкралася тривога, Невже знову все йтиме наперекосяк? Ні, я не віддам йому Оксанку! І чому це треба було трапитися, коли вона одна, чоловік поїхав у Київ на збори фермерів.
Гризло сумління, чи справлюся сама? Хоча б був дід Микола, може він допоможе мені дати відсіч. А може ці думки пусті? Та, що вже Бог дасть. Але ж знову місяць уповні, невже Сергій порушить моє щасливе життя?
Водій автівки зменшив швидкість, під’їхали до її будинку. На обійсті на неї чекав дід, Відчинив ворота, витирав сльози,
-Яке це щастя вас бачити, пів року ні слуху, ні духу. Оксанко, сонечко,ти так підросла, я ж тебе майже цілий рік не бачив.
Тамара на руках тримала сина, той кліпав оченятами, вертів головою, руками товк в плече, дригав ногами.
Дід помітив, до нього протягнув руки, весело до неї,
-Та пусти його на землю, нехай топає. Бачиш сміливий, нікого і нічого не боїться. Напевно до татуся вдався. Ти не хвилюйся, батюшка вчасно приїде, він уже в дорозі.
-Діду, солодощі, напої в багажнику, водій тобі допоможе.
Після поминок,розходилися люди…за низьким парканом, на обійсті діда Миколи стоїть Сергій. Тільки тепер, його побачила Тамара. Він не наважився зайти, лише спостерігав та підслуховував розмови. Коли ж помітив, що її погляд в його сторону, схиливши голову, повільно пішов по межі. Вслід, лише злегка схилялися гілки кущів смородини, що росли вздовж неї. Це, як прощання, подумала вона, від задоволення закрила очі.
В душі кричала - Цього разу ти правильно вчинив, як добре, що не потурбував. Напевно й знаєш, що Оксанка твоя донька та я тобі давно пробачила і вдячна, що змирився. І нехай, цей місяць уповні буде свідком, що ти пішов назавжди і до нас забудеш дорогу.
2024 р
ID:
1038131
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 20.04.2025 15:13:59
© дата внесення змiн: 20.04.2025 16:52:02
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|