Ніколи вже і повсякчас.
Так суне дощ крізь двох із нас
І ми течемо, наче час.
Крізь пальці, як вода
Ніколи вже і повсякчас.
Ми були справжні, без прикрас.
Не розуміли - хто ж нас спас
І що за то віддав?
Танцюють іскри між долонь,
Сичить розлючений вогонь
Але прошу, не тронь його
Лишиться тільки прах.
Я врятував та не зберіг
Ті душі, що вогонь стеріг.
Тепер, я стертий оберіг,
Що відганяє страх.
Ті, двоє, що пішли в туман,
Як рана серед сотні ран.
Так колисає сон-обман
В обіймах забуття.
Я довіряв лише сліпим.
Вставав, коли казали “Спи”.
Лишав по собі попіл, дим
І шлях без вороття.
Занадто тихо і темно
І вабить казкою вікно.
Іще два видихи і дно.
Тепер не відпущу.
Ніколи вже і повсякчас.
Він вкотре наші душі спас
І житиме у кожнім з нас
Під музику дощу
