Через скельця моїх окулярів,
Чи крізь лінзи, їх плівки тонкі –
Бачу дім що нещадно постарів,
Та зберіг дух минулих років.
Бачу скло у мозаїці крапель,
що спускаються стрілками вниз.
Поряд люд с парасольками чапа
в день, що жовтень нещадно надгриз
і фарбує у сірий раніше.
Поряд берест огрядний стоїть,
Тут є рідкою гостею тиша,
Тут зростали аж п'ять поколінь.
Хоч не стала я бачити краще,
Навпаки - мінус вдвічі помнож,
Але знаю що давній мій пращур
Дім цей зводив для мене також.
