Сьогодні під ранок, коли іще сон був на волі,
Коли гріла ліжко Настуся – киянка мала,
Ракети Москви потрясли небеса зоречолі
І дім, у яку Настуся-киянка жила.
Як зайці, почали стрибали всі речі в кімнаті,
Вікно затрусилось, забігали двері ураз.
Завили у дворику пси дворові і пернаті.
Кіт ляки зловив, наїжачився, як дикобраз.
Скривила обличчя Настусина біла сорочка,
В якій вона вранці збиралась до школи іти.
Уперше в житті! Хмара вкрила Настусині очка,
В якій дощик личку її став писати листи.
Злетіла у кухні зі столу із квітами ваза –
Скрутили троянди в зажурі свої пелюстки.
Їх Настя підняла, поклала у ванній до таза.
Лишилася там, прокладала надії містки –
Надії у те,що до школи прибуде упору,
Що тиша, яка впала в кому, за мить відійде.
В матусі спитала: «Навіщо Москва сіє горе,
Не знає, що свято сьогодні у наших дітей?"