Пишно біля отчого порога
споришами вкрилася стежина.
Лиш до призьби підвела дорога,
у причілку зойкнула пташина.
Віджило вгорі гніздо лелече
біль закляк в замуленій криниці,
і калина зникла, вгнула плечі –
загляда в колодязя зіниці.
Вікна посміхнулися щербаті,
закричали із розпуки двері:
«Добривечір, доню, в нашій хаті»…
Шпичаками в душу вп’явся терен.
В сінях літо виплело колиску,
потихеньку спогади гойдає.
Час зберіг ще горобини низку,
а навіщо – він і сам не знає.
У світлиці поселилась осінь,
по закутках листя носить вітер.
На дверях чиїсь зарубки досі.
А чиї? – Уже не видно літер.
Піч зімкнула отвір винувато,
бо не пахне звідти пиріжками…
Пригадалось мимоволі свято:
образи на стінах з рушниками.
Заруділа глиною долівка,
різнотрав’я подихом влетіло.
Як на свято вбралася домівка,
і серденько знов повеселіло…
Ще просилась пам'ять в давнє літо.
Думи ж, мовчки, в зиму повернули.
Відцвіли дитинства жовті квіти,
лиш вінок на спомини вдягнули.
13.12.2011