До Вас звертаюсь, любі друзі –
Хто нам вину таку вмінив,
Щоб ми жили не по заслузі,
Щоб кожен ледве животів.
Мі з Вами гідно працювали –
Хто тридцять, хтось і сорок п'ять.
Котрісь і в пеклі побували,
То ж рани ще й тепер болять.
Ті рани різними бували –
Десь на чужині, на війні.
Та більше били нас словами,
Щоб ми і охнуть не могли.
Щоб ми про них співали пісні,
Щоб думали – так як вони,
Хоч ми, як кажуть, не залізні,
Але ж ми все пережили.
Той час настав, ми так чекали
Зостатись сам на сам з життям.
Щоб боси нас не турбували
Не закидали нас сміттям.
Щоб ми знайшли для себе втіху
Чи в спілкуванні, чи в піснях.
Щоб ми згинались лиш від сміху,
Щоб ми не знали слова «страх».
Цей час настав, то що ж ми маєм?
З життям ми дійсно «сам на сам».
Точніше, «маєм те, що маєм».
Все інше знову має Хам,
То ж він забрав собі заводи,
Річки, озера і лани.
І перед ним одні турботи –
Як не впустити нас туди.
Бо ж ми для низ обуза лиха,
Ми – відпрацьована деталь.
…Підходить надвечір'я стиха,
А на очах бринить печаль.
21.07.2012 г.
