В этой поре перехода каждый раз
таится возможность надлома.
Это когда я еду в трамвае по кругу при вечерней судороге электрики –
и входит мягко волк отчаяния,
ставит лапы на грудь
и так долго смотрит в глаза, так долго, жёлто и холодно.
Это когда на каждодневной дороге замираю, наполовину без сознания,
от хрупкого, женского танца мороси между детскими каруселями.
Это как если бы ты остановился рядом и увидел, что мокрые доски понтона
контрастируют с красной опавшей листвой – и в мире бы всё изменилось.
Расстояние дыхания, расстояние ожидания.
Когда война закончится,
среди чужой красоты без шрамов станет нам звонко и пусто.
Старость придёт на голоса – большая белая волчица.
Нам ещё не видно её отсюда, но она не отпустит.
Что же делать сейчас?
Рисовать любимых на фресках, в иконостасах,
в книги вкладывать подкожную близость –
такую и огонь не тронет.
Потом скажут:
разбомблена церковь, библиотека сожжена, у мира сломана ось,
но глаза любви из этого всего –
вы же видите? –
смотрят
дальше нас.
(Перевод с украинского)
ЖОВТЕНЬ
В цій порі переходу щоразу
чаїться можливість надламу.
Це коли вечорова судома електрики, я їду в трамваї по колу –
м'яко входить вовк мого відчаю,
ставить на груди лапи
і так довго дивиться в очі, так довго, жовто і холодно.
Це коли на щоденній дорозі завмираю, напівпритомна
від крихкого, жіночого танцю сльоти між дитячими каруселями.
Це якби ти спинився поруч і бачив, як мокрі дошки понтону
контрастують з червоним опалим листям – у світі змінилось би все.
Віддаль дихання, віддаль чекання.
Коли війна закінчиться,
між чужої краси нешрамованої стане нам лунко і пусто.
Старість прийде на голоси – велика біла вовчиця.
Нам її ще не видно звідси, але вона не відпустить.
Що ж робити тепер?
Малювати коханих на фресках, в іконостасах,
у книжки вгортати підшкірну близькість,
якої й вогонь не вíзьме.
Потім скажуть:
розбомблена церква, бібліотека спалена, світу зламана вісь,
але очі любові з усього цього –
ви ж бачите? –
дивляться
далі нас.
