Прокидається місто… ліниво… автівками,
Що бурчать у дворах – ще так хочеться спати,
Ранок впевнено йде чиїмось домівками,
Час для кави і того, щоб знов все почати.
Перші кроки вистукують в вранішній тиші
Ритми серцебиття малесеньких вулиць…
Що було уночі,собі ніч залишить,
Що про темряву знає світанок-прибулець?
Сонце лізе у вікна, у шпарки і дірки,
Полохливих по гіллі розкидує зайчиків.
Проганяє тіні останні з бруківки,
Сонця – ціла хлібина! І ще п’ять окрайчиків!
Розсипаються сонні розмови за кавою,
За газетою рідше, частіше – пробіжкою.
Ранок йде тротуаром ходою зухвалою,
Під розквітлою вчора каштановою свічкою.
Я іду з ним за руку. Не йду – поспішаю.
Губить ранок у поспіху цінні хвилини.
Я збираю… ховаю… і знову збираю…
В комірчину до спогадів мить швидкоплинну.
Хай залишиться він – весняний цей ранок,
З перехожими, сонцем і заспаним містом,
Де ховаються шибкиу сукні фіранок,
Де так пахне з кав’ярень свіжоспеченим тістом.
Де так хочеться знову щодня прокидатись,
Щоб надихатись рідним, за ніч призабутим.
Яке щастя із ночі у день повертатись
Там, біля тих, де хочеться бути.
