Коли ми місто залишали –
Дзвенів відлунням кожен крок.
Химерні блискавки злітали
Від небокраю до зірок.
Вже не було для нас притулку –
Згасало світло крадькома,
Старі квартали і завулки
Позаду нас – ковтала тьма.
Не знать, куди ми йшли й навіщо –
Не заховатись від біди.
Всі небеса, всі сили вищі
Нас залишили – назавжди.
Цей шлях в нікуди, без надії –
За всі гріхи судився нам.
Ми – віддавались, як повії –
Зневірі, відчаю й страхам.
Лив дощ – холодний, мов могила,
Додачею до інших лих.
Якась істота тоскно вила –
Немов оплакуючи всіх.
Імла підступно огортала
Слизький, непевний, темний схил.
В проваллі – пекло клекотало –
Там регіт був і шурхіт крил...
Та хтось протримався до ранку –
Був розшматований туман.
Сліпуче полум’я світанку
Гойдав зелений океан.