"Світанок" М. Стаськів 17.04.20
То був приємний літній ранок...
Вершкові хмари ліниво повзли небом і ховались кудись за горизонт. Пастельне сонце повільно здіймалось над головою. Тихо. Спокійно. Лише море муркотіло…
Здавалось, що воно безмежне…
Здавалось, вони сидять тут вічність…
Пара тіней складала одну…
Чомусь не хотілось йти.
Вітер грався їхнім волоссям, заплітаючи туди квітки свободи і кристалики солі.
Якщо джаз можна було б описати пейзажем, то це був би саме цей куточок узбережжя…
На кам’яних стовпцях, що починались від старого дерева і закінчувались за обривом, майоріли різнобарвні прапорці…
— Давай також залишимо один? — запропонувала вона…
Він усміхнувся і кивнув.
Мить, і ось вони уже зав’язують якусь хустину…
Небом промайнули чайки…
Час ішов до обіду.
Перенісши плед у тінь дерева, вони перекусили і впали горілиць, слухаючи, як шепоче листя…
Хмари ліниво повзли за обрій…
Він сміявся.
— У чому річ? — запитала вона.
— Так дивно… ми вийшли зустрічати світанок, а зустріли вечір…
вершкові хмари 
