Бабця Олена живе у селі Волохів, що на Рівненщині. Пів року тому вона відсвяткувала своїх 90. Її привітали діти, онуки, правнуки, родичі, сусіди і навіть сам голова сільради Пилип Іванович Томащук привітав. Прийшов до неї з квітами та цукерками, вручив, уклонився. Про бабцю Олену була навіть написана велика стаття в районній газеті, до якої ще й світлини додали. Журналістка пані Вікторія Пилипчак спеціально приїжджала до старожитниці, щоб взяти в неї інтерв’ю, і не з порожніми руками прибула, а з подарунком від редакції – з торбиною заморських фруктів. Усе їй розповіла бабця Олена – і про життя в часи другої світової війни, і про довоєнний час, і про післявоєнний. Згадувала все і то сміялася, то плакала. Чоловік її, Іван Трохимович, помер 10 років тому, від серцевого нападу. «Працьовитий був дуже і чуйним, - розповідала. – Людям допомагав. Мав коней, віз і плуг. Свої й чужі городи орав. Із хворих і багатодітних грошей не брав». Бабця Олена ж все життя швачкою пропрацювала, в ательє і вдома шила. Навіть з інших сіл приїжджали люди до неї, в чергу записувались, особливо, перед святами. То зараз все, що бажаєш, коли гроші маєш, можна купити. А тоді, як вона була молода та душа, так не було. Зараз бабця не шиє, погано бачить зблизька, навіть в окулярах. Але сама ще ходить і навіть город, як чується добре, порає. Дещо іноді, правда, забуває із сьогодення. Але те, що було в її житті колись, добре пам’ятає. Бабця Олена народила двох доньок – Ольгу та Степанію, які вже самі стали бабусями. Живе з ними обома в новій хаті. Починав будувати її ще Іван Трохимович, а закінчували зяті. Зробили собі два входи, і наче дві хати стало з однієї. Народилося у бабці п’ятеро онучат – Олеся, Ігор, Ромко – діти Ольги, Василь та Ніна - Степанії. І правнуків старенька діждалася. Восьмеро їх. І праправнуки є – двоє поки що. У домі з бабцею живуть дві доньки зі зятями, двоє внуків із своїми половинами і троє правнуків. Бабцю Олену всі люблять. Зі своєї пенсії вона кожному щось вділяє, хоч і про себе не забуває. Любить пристойно виглядати. Шити одяг сама вже не може, то щось собі час від часу купує, на базарі, до свят, як правило. Бабця завжди охайна, вмита й причесана. На вигляд маленька, щупленька, і трішки згорблена. Весь день вона крутиться, як бджілка. Всюди залізе, все хоче знати, бачити, чути. Та по обіді спить, годину. Це в неї давня звичка. Діти та внуки бережуть свою бабцю, ось вже як місяць нікуди не пускають, бо ж у країні карантин оголосили, пандемія коронавірусу шириться. Людям, старшим за 60 , не можна виходити за подвір’я дому, вони – в зоні найвищого ризику. Таких багато вже померло в різних країнах світу – в Китаї, Італії, Іспанії, Франції, Великобританії, США. А бабці так хочеться вийти – на Богослужіння до церкви піти, на город навідатися, що за селом, до міста поїхати. Але ніт! Не пускає родина. «І де вона він узявся, той коронавірус? – бідкається бабця. – Та хіба ж він мені страшний? Я голод пережила і купу всіляких грипів, не скосив мене жоден. Місяць чемно слухала рідних, не покидала свого двору, а більше не можу. Завтра ж раненько, поки всі спатимуть, вилізу через вікно зі своєї кімнатки і поїду до міста. Великдень надходить, а в мене нижня білизна вся зіпрана, мешти потерлись в деяких місцях, неякісні купила минулого року». Як задумала, так і зробила. Вилізла о шостій ранку, пішла на перший автобус. На зупинці прочитала оголошення «Всі автобуси зняті з рейсу до закінчення карантину». «Що ж робити? – подумала бабця. – Піду пішки. Не так уже й далеко до міста тьопати, 5 кілометрів. Колись я і більші відстані долала». За дві години бабця вже була на базарі. Вибрала собі мешти, білизну, колготки нові купила. Тільки вийшла за ворота базару – а тут двоє полісменів, як з-під землі виросли.
- Доброго ранку, бабцю!
- Доброго і вам, синочки!
- Чого не дотримуєтесь правил карантину?
- Хотіла маску купити, шановні, та немає їх в базарній аптеці. А ось обновки до Пасхи купила собі.
- Що ж ви купили?
- Мешти, колготки і ще дещо, соромно казати.
Розсміялися полісмени.
- Де живете?
- В селі Волохів.
- Хто вас привіз до міста?
- Сама дійшла.
- Та це ж більше, як 5 км.
- Так. Але що мала робити? Автобуси не ходять, у внука є автівка, але він сказав, що не повезе мене до міста, бо не хоче, щоб я заразилася корона вірусом і вмерла.
- А про штраф казав?
- Який штраф?
- За порушення правил виписують штраф – 17 тисяч.
- Йой! Хлопчики! Не лякайте мене, бо і справді помру. Я не маю таких грошей.
- Не бійтеся, бабцю. Ми вас не оштрафуємо. Дамо вам маску і завеземо додому.
- Ви будете такі добрі?
- Так. Але більше не йдіть до міста. Добре?
- Не піду.
Відвезли полісмени бабцю. А діти і внуки вже по селі ходять, шукають пропалу. Побачили поліцейську машину, злякалися. Бабця (у масці) вилізла з неї, полісмен їй подав руку. «Дякую», - сказала вона чоловікам у формі й попрямувала до дверей. Повибігали сусіди з будинків. Всі дивляться, чекають, що буде далі.
Донька підійшла до машини.
- Ми не знали, що бабця пішла. Вона втекла через вікно, поки ми спали. Будете штраф виписувати?
- На перший раз ні. Ми з бабцею провели профілактичну бесіду. Але ви краще дивіться за нею, будь ласка.
- Гаразд. Будемо. Дякуємо вам.
Бабця усміхнулася полісменам, помахала їм рукою і сховалася за дверима хати.
- Є добрі люди на світі. Підвезли безкоштовно, маску дали і штраф не виписали, - подумала і пішла приміряти обновки.
ID:
871777
Рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата надходження: 12.04.2020 21:11:50
© дата внесення змiн: 13.04.2020 09:22:28
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
Щира, проста і правдива історія з життя народу в реаліях сьогодення 
