Ще два дні, думала бабця Орися, і настане Пасха – світлий день Христового Воскресіння. Вона завжди з нетерпінням чекає на прихід цього свято. Зранку йде до церкви. І хоч там не стоїть, як колись це робила, коли мала менше років і більше сил, а сидить, все ж вислуховує Службу Божу до кінця. Тішиться, як мала дитина, коли священик після Богослужіння кропить свяченою водою її та все те, що поклала в кошик.
Весь попередній тиждень бабця Орися трудилась. Вона вимила посуд, що був у серванті, вікна, вичистила підлогу, приготувала одяг, в якому йде у свята до церкви, випрала рушничок, яким накриває кошик. Сам кошик принесла з комори, вимила його. Що ще має зробити? Пасочку купить завтра в магазині, місити тісто їй уже важко. Кілька яєчок в холодильнику лежить, зварить та зафарбує їх цибулинням. Сіль насипле в сільничку, поставить до кошика. А от масла, сиру, ковбаси, шинки цьогоріч не буде. На ці продукти грошей немає, вся пенсія пішла на ліки – хворіла два тижні на запалення легенів. Та це не страшно, без цього всього можна обійтись, головне, що вона ще живе, що подолала хворобу у свої 78, що може ще чоловіка могилку провідати й синову. Господар сімейства помер від інфаркту сім років тому, а син Микола загинув в АТО торік у 45. Ходила на цвинтар вчора, зробила порядок на могилах обох, поплакала, помолилась за їхні душі, квіти перед хрестами в ґрунт висадила: чоловікові – жовті тюльпани, синові – рожеві. Жаль, Бог не дав онуків. Невістка не народила, подалася до Риму, коли їй було ще тридцять. Приїхала тільки тоді, коли її син Микола, загинув, через дванадцять років. Відбула похорон, дев’ять днів віддала, а тоді знову подалася до Італії. Для кого заробляє? Може, має когось там за кордоном, хто його знає. Та хай собі там живе, як знає, вважає бабця Орися. Бог їй суддя. Невістка – не дочка, піклуватися нею не зобов’язана. Добре, що хоч на похорон приїхала. А ще пообіцяла гроші передати влітку – на пам’ятник Миколі. Витягла альбом з фотографіями сина. Стала перебирати світлини. Ось тут він маленький, в шортах та майці, з ведмедиком у руці, усміхається, світлі промінчики випускає з очей. А на іншій світлині – школяр, з ранцем на плечах, з квіткою в руці, класній керівничці несе, і знову з усмішкою на обличчі. А ось кілька світлин з його юності. Підтягнутий, стрункий, спортом займався, бігав ранками, підтягувався на жердині. Зо два десятки – весільних фото, на них він з родиною, гостями і з Галиною своєю. Так вірилось тоді, коли син одружувався, що житиме в парі зі своєю обраницею щасливо й довго, діточок народять, а вона, Орися, Загинув її Микола – єдиний син, єдина надія. Пішов за власним бажанням до армії. «У мене дітей немає. Жінка – далеко. Що мене тримає, мамо? - мовив. - Поїду на схід, захищатиму кордон України, хоч якусь користь принесу». «А я?», - спитала бабця Орися. «Ти будеш завжди в моєму серці, мамо. Хіба ж не ти мене з дитинства вчила – бути відповідальним, сильним, чесним, любити Україну?» Що могла сказати мама синові на ці слова? Поблагословила хлопця, і він пішов. До кінця контракту залишилося зовсім мало – два тижні – не дотягнув. Убив його снайпер з гвинтівки, коли стояв на посту. Сльози змочили обличчя при згадці про сина. Не сяде з нею завтра за стіл її Миколка, не заспіває голосно та протяжно «Христос воскрес». Одна буде снідати, як і минулого року. Занила потилиця. Поміряла тиск – високий, перевтомилася, перехвилювалась. Випила пігулки, помолилась і лягла спати.
На другий день пішла до супермаркету, вибрала собі пасочку, купила буханець хліба, буряків, капустину. Принесла продукти додому. Витягла з морозилки кістку з м’ясом (приберегла до свята), зварила по обіді борщ. Хоч цим розговіється у свято! Та Бог вирішив дати їй більше. Прийшла представниця від міської ради, принесла торбину з продуктами. А там і кільце ковбаски, і грудка сиру, і масло, і паска – гарно прикрашена, велика. Подякувала. Вклонилася. «Це ми вам дякуємо.. за сина, - мовила молода жіночка. - За те, що гарно його виховали, за те, що він пішов боронити наш край. Тримайтеся. Ми про вас пам’ятаємо. Приходьте, якщо будуть якісь проблеми».
На другий день встала раненько, склала кошик, помолилася Богу – й до церкви. Відбула Службу Божу, подякувала Богові за все, що дає, і пошкандибала додому. Лише сіла за стіл, щоб з’їсти свячене, як тут дзвінок у двері. Поглянула у вічко – хлопці у військових формах. Впізнала їх – були на похороні – побратими Миколи. Відчинила двері – обійняли, поцілували, сумку з харчами занесли. А у ній – і чай, і кава, і цукерки, і ковбаска, і сир, і шинка, і навіть хустина. «Дякую, дорогі!» «Це ми вам дякуємо.. за сина». Розказав один з них – Микита, що в той день, коли Микола загинув, він мав стояти на посту, але його живіт прихопив, тож він попросив Миколу заступити на варту замість нього хоч на дві-три години. Той навіть не роздумував, погодився. «Тепер, - сказав Микита, - відчуваю свою вину… Пробачте мене, мамо..». «Хіба ж ти винен, сину, що так сталося? Сепаратист убив його, не ти. Не картай себе. Того, що сталося, вже не змінити. А в тебе є діти?» «Є. Донька». «Бог залишив тебе, щоб ти піклувався про неї». «Не знаю. Може, й так. Ну, ми підемо. Маємо ще в одне місце заїхати». «Ідіть, хлопчики! Хай Бог вас благословить. Дякую, що відвідали». «Залишу вам свій телефон, - мовив Микита. – Якщо щось треба буде, телефонуйте!» «Добре». Пішли. Поміряла хустку - гарна. Колись вдягне до церкви, може. Запхала продукти до холодильника – надовго їй буде. Поснідала. Тільки прилягла, щоб відпочити, аж тут дзвінок – Галина, невістка, з Італії дзвонить. Привітала її зі святом.
- Влітку приїду, - мовила. – Будемо пам’ятник ставити вдвох, поживу у вас тиждень-два, якщо приймете.
- Та як , доню, не прийму? Приїжджай.
- Може, вам грошей вислати? Як у вас із фінансами?
- Все гаразд. Продуктів – повен холодильник. Не турбуйся.
- Тоді до зустрічі.
- Чекатиму!
Знову витягла альбом зі світлинами сина. Дивилась, говорила зі своїм Миколкою.
- Обіцяв мені, синку, що будеш мати завжди мене в серці. Стримуєш обіцянку. Молишся там, у небі, за мене, не залишилась я в свято без опіки. Дякую тобі, любий синочку І Тобі, Боже, дякую, і всім добрим людям на землі дякую.
ID:
826615
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Громадянська (патріотична) лірика
дата надходження: 23.02.2019 23:53:47
© дата внесення змiн: 17.07.2023 16:01:50
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
Скільки таких доль... Ніколи не думала, що житиму в такий час...
Щемно до сліз... 
